Хто мене виведе з цього Єгипту,
з краю неволі, з оселі роботи?
Син чоловічий, обранець господній?
Дух, що з’являвся в огні?

Хто б він не був, нехай швидче приходить!
Боже, рятуй: наша віра вмирає!
Марним здається в цій міцній кормизі
волі святий заповіт.

Боже! Ти мусиш обітницю справдить!
Чи ж не навіки здобув твоє слово
той, хто колись у нерівному бою
навіть тебе поборов?

Кров поколіннів волає до тебе:
— Глянь з високости на ці піраміди!
в них кожний камінь — проречистий свідок
муки народу твого.

Нащо ми сиплемо ції могили?
Нащо ми тешем каміннії труни,
чи ми сховаєм у них фараонів,
чи поховаєм себе?

Наші батьки вже лягли підмурівком
там, де стоять нечестивії храми,
нільськії багна загачено трупом
наших безщасних дідів.

Певне тепера вже діти й онуки
темну могилу для себе мурують…
Браття! будуймо ж її щонайвище,
хай її бачить господь!

Хай нас рятує і власну потугу,
бо як не буде господь рятувати,
встане Ізраїль, борець проти бога
і манівцями піде.

Ніч безпросвітна в пустині заступить,
зійдуться в ній знову дух та Ізраїль,
знов буде бій, тільки бій вже останній
не на життя, а на смерть,

Не за обітницю бій, не за щастя, —
розпачу й помсти страшне бойовисько,
зради й зневір’я страшний поєдинок.
Вихід один з того — смерть!

Та як загине навіки Ізраїль
в дикій пустині, у тьмі безпросвітній, —
згине з ним віра в святі заповіти,
з ним сам Єгова умре.

Тіло Ізраїля буде в могилі,
дух, що з’являвся в огні, спопеліє,
ця ж осоружна царська піраміда
буде ще довго стоять…