Микола Руденко

Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне

Хтось жорстокий, невидимий ребра
розгорне
І намацає серце, і душу мою
Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь любити
Кожну квітку у полі і кожне стебло.
Ніби заново треба творити, ліпити
Все в самому собі —
Бо мене не було.

Ніби де народитись — залежить від мене:
Чи отут, чи пірнути в століття старі.
Ніби ковані сосни і різьблені клени —
Це було вже колись на далекій зорі.

І усе, що зумів я в світах перейняти,
По-земному буденне й на диво просте:
Не мудріша зоря від живого зерняти,
Бо усе від одного коріння росте.

Бо немає в матерії іншого вміння —
Є лиш форм та можливостей зоряна гра.
Сенс у тому лише, щоб пізнати коріння.
А пізнав, то уже й помирати пора.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle