Хотіла б я уплисти за водою,

немов Офелія, уквітчана, безумна.

За мною вслід плили б мої пісні,

хвилюючи, як та вода лагідна,

все далі, далі…

І вода помалу

мене б у легкі хвилі загортала

І колихала б, наче люба мрія,

так тихо, тихо…

Я ж, така безвладна,

дала б себе нести і загортати,

пливучи з тихим, ледве чутним співом,

спускаючись в блакитну, ясну воду

все глибше, глибше…

Потім би на хвилі

зостався тільки відгук невиразний

моїх пісень, мов спогад, що зникає,

забутої балади з давніх часів, –

в ній щось було таке смутне, криваве,

та як згадати? Пісня та лунала

давно, давно…

А потім зник би й відгук –

і на воді ще б колихались тільки

мої квітки, що не пішли зо мною

на дно ріки. Плили б вони,

аж поки в яку сагу спокійну не прибились

до білих водяних лілей, – там стали б.

Схилялися б над сонною водою

беріз плакучих нерухомі віти,

у тихий захист вітер би не віяв;

спускався б тільки з неба на лілеї

і на квітки, що я, безумна, рвала,

спокій, спокій…

3.12.1900