В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч,
хтось пір’я надмухав у щілини віч,
хтось стежку промів од книниці до ґанку
та вибілив крейдою діл та лежанку…
І рясно на шворку знизав снігурів,
і висмикав дим нитяний з димарів…
В забутім відрі було льоду кружальце,
в щілинах очей — невида-невидальце,
і стежка текла від криниці в оселю,
де сміх крейдяний віддзеркалила стеля,
де лунко бурульки цвіли на шнурку
і тихо сиділа сова на дашку.
І гарно було, хоч слова забувай…
Тут жив колись дід на ім’я Неминай.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »