Хочеш знати, чим справді було

те, що так колись пишно цвіло,

що на серце наводило чари,

світ вбирало в злотисті примари,

те, що сяло, мов чистий кришталь,

а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько,

придивитись до нього пильненько,

скинуть з нього покраси й квітки,

одрізнити основу й нитки, –

адже часом найкраща тканина

під сподом просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна,

не доводить до правди вона.

Глянь, смереки зеленії коси

повбирались у ряснії роси.

Не питай, чи то справді роса

самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце здурило,

в лелітки дощ холодний змінило,

або, може, то хитрий вітрець

з марних крапель сплітає вінець,

або, може, то винна смерека,

що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901