Леся Українка

Хамсін

Рудий Хамсін в пустині розгулявся,

Жагою палений, мчить у повітрі,

Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густим полум'ям пекучим.

Якесь весілля дике! Мов сопілка –

Співа пісок, зірвавшися зненацька

З важкої нерухомості своєї,

А камінці на бубнах приграють.

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі

На честь Хамсінові таночки водить?

Щось віє покривалами тонкими,

Так прудко-прудко крутячись у танці…

Якісь таємні вітряні дівчата,

Веселі діти смутної пустині?

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»

І заздро загорнув Хамсін полою

Киреї жовтої своїх танечниць.

Ніхто не сміє бачить їх. Араб

Серед пустині падає додолу,

Як на молитві. «Вже ж! Молись! Молись!

Я давній бог, я той могутній Сет,

Що тіло Озірісове нетлінне

Розшматував і кинув у пустиню.

Ох, як тоді Ізіда заридала».

І звеселився спогадом Хамсін,

І вся пустиня мов знялася вгору

І в небо ринула. На жовтім небі

Померкло сонце – око Озіріса –

І стало так, мов цілий світ осліп…