Леся Українка

Граф фон Ейнзідель

Чого в пишнім замку ні в однім вікні

Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?

Чи граф фон Ейнзідель гуляє?

Так чом же ні співів не чуть, ні музик,

А зрідка чувати приглушений крик?

Чи граф фон Ейнзідель вмирає?

Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров,

Йому тільки в жилах бентежиться кров,

Думки не дають йому спати.

І вдень він даремно розваги шука,

А потім по ночах марою блука,

Обходять всі зали й кімнати.

Що гляне в вікно, то зустріне пітьму

І марища в вічі заглянуть йому;

Він мусить заплющити очі,

Та з думки не гинуть обличчя бліді

І постаті згорблені, тонкі, худі,

Старечі, дитячі, жіночі…

Ті самі, що бачить він вдень навспражки:

Усе то піддані його й двораки,

Все слуги «від бога надані».

Чого ж вони хочуть? Що винен він їм?

Що він заподіяв підданим своїм?

За що його мучать піддані?

Він з божої волі, не з власної, пан

І катом ніколи не був для селян,

І панщина в нього лагідна,

Малії відбутки і легкі чинші,

Він з світу не звів нічиєї душі, –

За що ж сяя кара негідна?

Чому ж як він ступить на замковий двір,

У кождих очах зустрічає докір,

Мов Каїн, що вбив свого брата?

Як піде на лан, де женці його жнуть,

Здається, женці його мовчки кленуть:

«Бодай тобі наглая страта!

Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,

А ти розкошуєш, неначе в раю!

За що тобі тії розкоші?

Така хіба воля небесна була,

Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола,

А ти їв і дарма й за гроші?..»

Бринять день і ніч ті мовчазні слова,

Болить від них серце, болить голова,

Немає потіхи нізвідки.

Граф пити покинув червоне вино –

Підданською кров'ю відгонить воно –

Не милі напитки й наїдки.

І ворогом стала графиня-жона,

Турбот свого пана не тямить вона, –

Для неї то марні розмови,

Спокійно живе серед панських вигод,

Їй тільки на думці пишнота клейнод,

Забави, турніри та влови.

У неї працюють в покоях дівки,

Все шати гаптують, мережать хустки,

Нанизують перли дрібненькі.

А графові страшно тих гарних речей:

«Жона бере світло дівочих очей,

Щоб з нього робить витребеньки…»

Був син-одиночок, мале пахоля,

Тепер він за пажа в дворі в короля,

Бо так забажалось графині.

Відколи в столицю подавсь його син,

Зостався Ейнзідель, як палець, один

У замку свому, як в пустині.

Удень він даремне розривки шука,

а потім по ночах марою блука,

зітхає і скрикує з болю,

аж слуги зриваються раптом зо сна:

«Се що з нашим паном? Ото новина!

Вгадай же ту панськую волю!..»

З кімнати в кімнату, з палат до палат

Як тінь сновигає нещасний магнат.

За ним мов слідкують очима

Суворі портрети з золочених рам,

Аж граф затремтить і зупиниться сам,

Бо холод пройде за плечима,

І руки тремтячі до їх простяга,

І так серед тиші уголос блага:

«Скажіть мені, предки велебні,

Хто дав мені панства непрошений дар?

І як мені скинуть сей прикрий тягар,

Сі пута, для духу ганебні?»

Мальовані очі, мов справді живі,

Йому відмовляють: «Ми всі вартові

Твого предковічного права,

Ми лицарі всі без догани й страху,

Ми в серці ховали не марну пиху,

А цноти, що зрощує слава.

Глянь, всі ми – закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі

Плоху гречкосійську породу.

Лицарські повинності – гірше ярма,

Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма!

У кров переходить лицарство!

Поглянь у свічадо, чий погляд зорить

З очей твоїх чорних та гострих в сю мить?

Чи є ж проти спадку лікарство?

Якби ж ти той спадок в собі поборов, –

На тебе повстане вся предківська кров

І буде змагатись запекло.

З твоїх пориваннів не буде пуття:

Хто так на розпутті прожив все життя,

Не піде ні в рай, ані в пекло…»