Добросте шляху — ти ж додому,
повняться спіллю відра в криниці,
солодко буде у погостівці.
Виросте стіл, як чотири осичини.
Стіни обступлять, цибулею ввінчані,
Матінко наша, при вічній турботності,
нащо викруглюєш яблуко в крашанку —
скачуть сороки по чистому обрусі,
щедрість твою вихваляють — не вихвалять…
Ти підцинобрюєш крила їм щіткою.
Тихосте лугу, де сутінь розбризкана,
стріли назустріч летять нам оперені, —
хто їх верта із дитинства далекого?
Котиться колесо збільшене — з пагорба,
шлях нам підстругує поза калиною.
Зійдемо й ми по траві на узбочину:
білі корови срібло розточують.
Все оце наше — по хмари розхильчасті,
все на осоння спрямоване поглядом;
там твоїм іменем простір наречено
і аж за обрій поглядом зміряно.
Матінко наша, мохом замощуєш
наші шляхи, патериці просушені,
в кухлях за ніч нам джерела вирощуєш:
спрага пекуча завжди по відвідинах.