Упізнаєш мене вві сні
і видихаєш:— Мій коханий!..—
Та всюди люди мовчазні
хитають скрушно:— Вона п’яна…—
Як порошинку, на руках
несу тебе й боюся вітру,
і замість тіні — хилитка
лоскоче ноги пляма світла.
— Любове, — шепочу, — збудись,
бо люди подовкола…—
І камінь падає униз,
кругом — безмежне поле.
Мов порошина, чистий звук
угору підлітає;
і косить гостра тінь траву
і п’яти обтинає…
Хто на життя мене прирік,
в якому ти відсутня?
Покіс вузенький, як мій вік,
та вітер дме могутній.
Він порошиною жене
і голос розпинає.
Хтось звідкілясь гука мене…
Гукає?.. Проклинає…