Владар глибин, розгалузивши води й коріння,
перевертає каміння, згладжує впадистий слід,
сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління,
і замикає падінням політ…
Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище,
сила творяща руйнує те, що звелося з глибин,
линуть удалеч звуків кружальця —
тнеться сосновий хребет
на стонадцять дровин.
Нащо було употужнювать лагідну руку,
по рінякові опуклювать гострий кулак,
нащо ж було підіймати щербату важку каменюку
і полишати на стовбурі знак?
Жити в дуплі, нагорнувши веретища листя,
подихом власним немічну плоть зігрівать,
перебираючи пучками час волокнистий,
слухать, як в тілі соснові суглоби риплять.
Сік прудкобіжний своїм кружелянням
видовжить руки і губи тобі розімкне,
щоб позначити зойком єднання,
бо додалось до земного земне.
Вглиблений, врощений, вплетений, вшитий —
рух, і глибини земні осягнеш,
щоб, побратавшися з каменем, жити
і не втрачати тяжіння земне…