Почварний грім. І розтин блискавиці.
Німіння попелу, в якому колісниця
виглиблює ненадовго свій слід,
за хвилю об’їжджаючи весь світ.
При спалахах розламується лід,
по тріщинах глибини виявляє,
і світлість, що лягла була на спід,
дрібними пухирцями виринає.
А півень своїм співом огромляє
імлистий простір, сплюснутий з боків.
І дід стоїть і пальці загинає,
рахуючи ретельно, скільки днів
до Теплого Олекси залишилось.
— Чотири… — мимрить. —
Знову покотилось
каміння з неба, проліски збудились…
І бджоли вже пробуджено гудуть,
бо пахне їм знадвору тепла путь…—
І дід стає на лід в передчутті, в чеканні,
і, наче пухирці, спливають згадки давні:
густі меди, возів ряди на самий Спас,
і дяк, неначе джміль, несе густющий бас…
Йде дівчина, цвіте на голові вінок,
а довкруж неї бджіл літа співкий клубок;
і голосом лунким, який не має меж:
— Мироне, чом ти бджіл на полі не пасеш?!—
І чує, чує він, як лопнув раптом звук,
і видиво хистке вже вислизає з рук…
І глянув: в кублах хмар продухвина зія,
а біля ніг сичить, немов жеретія,
роздвоєне жало цівкого ручая.