Був день, що ні змісту йому, ані форми,
зрівнялась з землею розбита платформа,
і потяг розмивчатий парою жбухав,
колеса гриміли об рейки над вухом.
На обшир дощу розбухало все тіло,
і чути було, як у нього вганяли
важкі вухналі, прибиваючи шпали.
Блукаючи плач, перебарвлений в біле,
притулку шукав у вустах спорожнілих,
і пахла, як завше, наївна жоржина,
протиснувшись запахом в диму щілини.
І праглося покликом кликнути:
— Мамо!
Що діється з нами? З твоїми синами? —
Квадратним став м’ячик,
хоч плач — він не скаче!
Облизують глобус дві снасті собачі:
рипить він,
зіржавлений в довгій мандрівці,
аж місце затерлося нашій домівці;
та тичеться пучка в мальовані води:
— Отут наше «дома», тут сонечко сходить…
Там сонях цвіте, як стільник — повен меду… —
А глобус кружляє. І важко те вгледіть…
І важко збагнуть, що гудуть «месершміти»,
що ми не дорослі, а вже і не діти.