У незгасаючім згасанні,
у непросвітленім тумані
зозуля кличе-поклика
тебе, та голос двійника
до неї з лісу обізвався —
і ти здригнувсь: душа лунка
миттєво заніміла в страсі.
А думалось, що ти один
собою простір весь заповнив,
ти ж — з близнюків, двох половин
складавсь, як зведені долоні,
в яких горня, повне хвилин.
Снує, мов човник у тумані,
листвяна пташка непов’янна
і мече двоєгострий звук,
що вирівнявся для сполук:
життя з життям, тебе з тобою
не сутністю, а довжиною…
Та ти смикнув те многоструння,
мов жили з теплого вузла,
і простір спорожнів, мов вулик,
де віск чорнів, ніби смола…
По той бік власного відлуння
зозуля мертвою була.
Став ліс парканом, довжиною
з безсльозним вічком з-під сучка, —
ти зазирнув: перед тобою
за дерев’яною стіною
свого побачив двійника…
Стояв заюшений він кров’ю
з пласким металом у руках.