Однодільний і світ —
так чому в роздвоєнстві дні минають,
між долонями сосна нестримно росте,
захват криком вуста розтискає —
затікає повітря густе?..
Так навіщо жалю завдавати? —
довжить ніч і скорочувать день,
і виходить на пруг, як на страту —
бракне голосу й слів для пісень…
Кисень видихав — свічка ж палає…
Стовбур товща, кільцюється плоть,
в розщеп тіні смола натікає,
щоб тебе пополам розколоть.
В праву руч — лісове подесення,
в ліву руч — все степи та степи,
перемішане жовте з зеленим, —
б’є то попіл, то ключ з-під стопи.
І землею мені не з’єднати
урвищ крику і прірв забуття:
чорні круки на крилах щербатих
красти землю щоночі летять…
Розростається тріщини корінь,
ділить пам’ять плитку пополам,
відокремлює «нині» від «вчора»,
і співається риска прозора
тут і там, тут і там, тут і там…