Такі відмінні дні і кольором, і змістом:
учора — далечінь прозоро-молода,
сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри,
замуливсь білий день, мов пойняла вода.
І небо кам’яне висить важке над нами,
а очі підведеш, побачиш глибину:
там тоне хтось, маха розпачливо руками,
дослухуюсь — чутно лиш тишу крижану.
Сповзає зір важкий на зазубні й щербини,
зелений мур довкіл, а з нього хтось кричить.
Дослухуюсь — той крик з учора іще лине —
у вогкій глибині біліє крику нить…
І треба врятувать, але кого й від кого?
Від власного життя, від долі, від біди.
Чи, може, то луна далека засторога,
аби за обрій днів минулих не ходив?
Сьогоднішнє: дощі, озон, набрякле листя,
обтяжена росою посрібнена трава.
Сьогодні поряд все: ліс, хмари кам’янисті,
задавнене волання, що серце розрива.