Ніяковіючи
цвіте жовтенький підбіл.
Пахнуть трави.
Жовто-зелено, кучеряво
берези повняться.
Теплінь…
І на прозору волосінь
нанизує хмарини жайвір.
Скрипить, розхитана іржаво,
при окоренку вербна тінь,
мов скаржиться: така світлінь…
Така ясінь! Лункі долоні
тримають склянки сонцеповні,
і вінця тануть на губах,
і, наче свічка в дзеркалах,
плід світиться в жіночім лоні.
І вінця обрію склодув
глибоким подихом рівняє, —
світлотворящий його дух,
скло пронизавши, йде в безкрає.
Від голосу стіна скляна
щомиті далі відступає —
душа прозориться до дна,
бо її світлом заливає.