Нерв пам’яті, оголений літами,
вже занімів, і біль давно ущух;
і пагорб часу, мов замет, розтанув,
розмив сліди щоденних завірюх…
Що ти вчинив за дні своєї плоті
для ствердження покладених чеснот?
…І німував, і віддававсь скорботі,
ятрив байдужим пустослів’ям рот?
Чи вдосконалив серце у стражданні,
зусилля множив, може, на думки?
Чи так і жив, збігали дні недбайні,
вивітрюючи ніжність із руки?
Чи ж вирок долі свою чинність збуде,
якщо комусь ти звіришся в словах,
що ти зробив, щоб склали дяку люди,
щоб твоє ймення стигло на губах?
Ні, ще не пізно долю обігнати,
для добрих вчинків кожен має час,
людині кожній не минути чатів:
чи бути злу — залежить те від нас.
Ще можеш комусь кров свою вділити
і вихопить дитину з-під коліс,
ще можеш, можеш так життя прожити,
що вділиш комусь радість замість сліз.
Тож до людей іди хутчій відкрито,
їх клопоти на власні оберни,
бо задля інших тільки й варто жити,
якщо життя черпати з глибини.