Не дощ, — а кінь.
Гнуздечки брязкотять,
То чалий кінь
Чвалає темним містом
І гречно клонить голову додолу,
То сонний Сон вертає вже додому,
Гнуздечки срібні випустив із рук.
Волочаться…
І тільки: дзвінь та дзвінь, —
Хтось часто так частує тишу.
І зупинився сивий кінь,
Лиш чути — Сон спокійно дише,
Наморений за довгу ніч…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »