1. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 1)
І
Налагодивсь отсе поему віршувать,
Кого ж би то мені та за героя взять?
У нас тепер, що рік - то все нові герої
Роздивимось, аж ні! Не Гектори се з Трої
Не хочу славити пройдисвітів таких
Старий друг Дон-Жуан далеко лучче їх -
Той, що на сцені в нас колись гуляв, крутився,
Аж покіль до чортяк у пекло провалився.

ІІ - ІV
...................................................................

V
Як ще не проявивсь Агамемнон Атрід,
Багацько лицарів і мудрих бачив світ
Та й навпісля сього царя царів бувало
Хоч не зовсім таких, а все-таки чимало,
Та через те, що їх поет не виспівав,
Усіх їх до 'дного народ позабував.
Нікому з них ганьби я не чиню й догану,
А пісню все-таки співаю Дон-Жуану.

VІ - VІІ
....................................................................

VІІІ
Родився Дон-Жуан в Севіллях осяйних,
Ніде нема жінок і апельсин таких,
Кому не довелось в Севіллях пробувати
Не довелось, мовляв, і дивам дивувати
У шпана города другого не знайти,
Пріч Кадікса хіба, такої красоти,
Ріка Гвадалквівір текла повіз палати,
Де жив Жуанів рід - отець його і мати.

ІХ
Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,
Дворянський рід його ні мур, ні жидовини
Не сплямував своїм покривенством поганим
Із готів-пращурів бував знай правоправним,
Ніколи на коня хто луччий не сідав,
Ніколи і з коня значніший не зсідав.
Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,
А той вродив... та ще про се казати рано.

Х
Під пару ж Хозові і Хозиха була.
Письменства всякого і мудрощів дійшла:
Якою б мовою науку ні назвати,
Все знала. Із її умом хіба зрівняти
Єї ж і серце; бо й великого ума
Людина, чуючи, красніла з сорома,
А добродітельна на неї позирала
І мовчки з зависті до неї умирала.

ХІ
У пам'яті її ніхто не бачив дна,
Мов актор, знала всі комедії вона,
Коли б хто роль свою забув слебезувати,
Могла б вона йому напам'ять проказати.
І той, хто синії панчохи поучав,
Як бог сей світ создав, як чорт на бога встав,
І той - здалось би нам - не тямить ні белмеза,
Така промовиста була донна Інеза.

ХІІ
У математиці кохалася найбільш,
Великодушієм пишалася незгірш,
В розмовах сипала аттічеською сіллю,
В високих помислах зближалась к божевіллю,
Сказати коротко: проявою була.
Носила каніфас ізранку, а прийшла
Вечірняя пора - шовками шелестіла,
Та їх прописувать не поетичне діло.

ХІІІ
Латину знала, се єсть - тілько "Отче наш",
І греччину також, не вельми то гаразд,
Романи деякі в францужині читала,
Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,
Не вельми вбилася і в шпанчину свою.
Бо темна ніч її була, - на тім стою,
Проблемами її химерними сповняла,
Немов таємність їй поваги надавала.

ХІV
Єврейський і аглицький вподобала язик,
Ще й аналогію знаходила між них.
На Біблії вона сю думку обпирала,
Хоч Біблія мені того й не доказала.
Дарма, нехай і так: нема в тому гріха,
Як хто не вичитав священного стиха.
Дивуюсь одному: єврейське слово с у щ и й
У нашій мові б то виходить - п р о к л я т у щ и й.

ХV
Є дома в нас такі, що ріжуть язиком,
Вона здавалась нам друкованим письмом.
У неї проповідь блищала в кожнім оці,
Мов сонце із-за хмар на темрявім востоці,
А на самім чолі сіяв чудовий світ:
Там із Новим Старий зіходився завіт
Вона кругом себе всі мряки розганяла.
Бо й казуїстику за пояс затикала.

ХVІ
Коротке слово: се була сама лічба.
Казав би, в ній сидить тих теорем гурба.
Що попроходила всі цензорські митарства,
Як понадхмарного, так і хмарного царства.
Була в них чистая-пречистая мораль,
Що й зависті самій здавалась мов кришталь,
Та що ні сич, мовляв, ані сова не знає, -
Найгірше з усіх зол, яке між нас буває.

ХVІІІ
Шукати рівні їй вважав би я за гріх:
Бо переважила і праведниць усіх,
І так зневажила чортячі трихи кляті,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всіх чинах своїх так праведна була,
Як в Гаррісиновім годиннику стріла.
На світі луччого нічого не видали,
Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.

ХVІІІ
Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:
Бо й наші праотці не вміли цінувати,
Покіль їх з райської не витурено хати,
Де в тихості святій в невинності жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,
Знаходив ласощі на заказному древі.

ХІХ
Був чолов'яга він лагідного ума:
Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власній уподобі,
Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!
Злорікий світ всігди втішається тим злом,
Як царство падає або поважний дом.
Шептали інші: "дві", а інші: "та аж троє!"
Про хатню ж моркву геть доволі і одної...

ХХ
Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цінила високо достоїнства свої,
Зневагу стерпіти - се треба буть святою
В моральності своїй вона й була такою,
Та в неї у душі чортяче щось було:
Часом находило таке за неї зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозові вже не шкребла - стругала

ХХІ
Воно річ не трудна із олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,
Години й цілі дні такі небачні мають,
Що й віялом своїм дамуня їх уб'є;
А між дамунями такі завзяті є,
Що віяло у них мечем січе-рубає...
Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.

ХХІІ
Учену сватати навченому шкода;
Та і такому жить з ученою біда,
Що й добре народивсь і добре в школі вчився,
А потім на книжки й премудрощі ужився.
Чого буває так, про се ні, не скажу:
Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всіх остерігаю,
Що панночок собі учених вибирають.

ХХІІІ
Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам ніхто;
Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,
Що не торкається ні їх сіней, ні хати.
Пронирство - се в мене найогидніший гріх,
Но коли я в чому сіяю над усіх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що свої не вмію добре дбати.

ХХІV
Отсе ж я умішавсь між них, як добрий друг,
Та на мене від них дихнув важенний дух.
Я думаю, чорти в обох тоді сиділи,
Що не зайду до них, усе замкнені двері,
Одвірник, правда, їх в тому мені признавсь;
Ну, та се ще річ мала, а ось що негаразд:
Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою
На ганку жовтою облив мене водою.

ХХV
Ледаче, в кучерях круг голови, хлоп'я
Шкодливе змалечку було собі маля.
Родителі його ні в чім ладу не знали,
Опріч у тім, що вдвох усяк його псували.
І виросло з його без упину чортя,
Замість, щоб гризтися між себе без пуття,
Послать було б його в яку хорошу школу,
Чи дома чустрити, як слід, про довшу пору.

ХХVІ
Дон Хозе і його поважная жона
Обоє мучились, як в пеклі сатана,
І хоч бажали вже одно одного смерті,
Однак ніхто не знав, що се нещасні черті.
"Благовоспитана"-бо парочка була:
Перед сторонніми не виявляла зла,
Аж покіль гашений огонь не загорівся
І на ввесь світ скандал, як єсть, не об'явився.

ХХVІІ
Бо пані Хозиха зізвала лікарів,
Щоб довести, що муж її о с а т а н і в
Ті бачать, що він геть розумно розмовляє,
Тоді вона: що муж аж надто злий буває.
Вони питають: чим виявлює він зло?
Сюди-туди - між них нічого не було,
А тілько що вона людей шанує й бога...
Химерною здалась тим лікарям небога.

ХХVІІІ
Вела дневник вона усім його гріхам,
І рилась по його паперам і книжкам,
Щоб ізнайти який докір у божевіллі,
А понуком її були усі в Севіллі.
Розносили кругом балаки по світах,
По адвокатах, по затурканих судах,
Хто ради забавки, від нічого робити,
А хто - щоб давню злість свою задовольнити.

ХХІХ
Тоді найлучча ся, найтихша з-міждо жен
З такою ясністю дивилась на терен,
Котрим коханого її кругом пронзала,
Як древні спартанки вікам переказали:
Що, як поляже муж, з повагою ронить,
Так слухала й вона всі брехні непорушно,
То й світ увесь гукав: "О! Як великодушна!"

ХХХ
Річ певна: як усе круг тебе загавчить,
Премудро приятель твій чинить, що мовчить,
Та любо ж і в людей великодушним бути,
А й надто як собі тим можна що здобути.
He malus animus - законницьке воно,
О ні! Ми сей поклін закинули давно,
Самому мститись - се було б не гарне діло,
А інші терзають, - бувай байдужим сміло.

ХХХІ
Коли вже в тих сварках згадалися старі,
А до старих брехень прибрехано нові, -
Ні я в тім провиню, се кожен добре знає,
Та й ніхто інший; бо усяк їх пам'ятає...
І воскресення їх на славу стане нам...
Печина сей контраст у зуби ворогам,
Та з воскресу того скористує й наука:
Попотрощить нутро - розумна душе штука.

ХХХІІ
Питались друзі їх як-небудь примирити,
А потім родичі, - щоб більше подрочити,
(Трудна річ раяти в танківскому случаю,
Не знаю сам - кого б я їм про се пораяв
І друзі й родичі непевний тут народ).
Судовики ж одно торочили: розвод!
Но перше ніж крючкам за працю заплатити,
Дон Хоз умер, звелів Інезі довго жити.

ХХХІІІ
І пренещасно вмер: бо, скілько я прочув
Од судових панів і сам догадлив був,
(Воно ж бо туманом всі речі крити звикли
І до обачності ще змалечку привикли)
Своєю смертю річ прегарну зопсував,
Та й тим ще нам жалю великого завдав,
Що всі, хто знав єго, сердечно жалкували,
А інші - ти б казав - і сльози утирали

ХХХІV
Та, леленько! Умер, і ми з ним погребли
І всіх сусід чувства й суддівські хабарі.
Його дім продано, розпущено всі слуги.
Одну з його дівок узяв жид до услуги,
А другу - ксьондз: так, бач, проміж людьми я чув
Питав у лікаря: чим він недужий був?
"З поганки, - каже, - вмер, а заразивсь від жінки,
Та й сам уївся їй і в серце, і в печінки".

ХХХV
Отсе ж дон Хоз та був поважний чоловік.
Я мушу се сказать: бо знав його ввесь вік.
Тим годі хиби вже його слебезувати,
Та й нічого гаразд про його розказати,
Коли ж його страсті кипіли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,
Та се того, що він палким на світ родився
І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.

ХХХVІ
Які б там не були поважності його
Чи хиби - натерпівсь бідаха усього,
Признаймо се: воно нікому не зашкодить,
Тяжку годиноньку - нехай до нас не ходить -
Переболів дон Хоз, як опинивсь один
На курені своїм серед німих руїн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!

ХХХVІІ
Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один
Наслідником його de jure - спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матері росте,
Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й інтереса.

ХХХVІІІ
Найозумніша з жон і вдів, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурів правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньці арагонець),
Щоб левом-рицарем він був із лицарів, -
Про той случай, як цар наш піде на царів, -
Умів конем гасать удень і серед ночі,
І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.

ХХХІХ
Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самім собі, яко ж про се -
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, -
Було: щоб воспит був без потуру - мораль
Всі лекції його - пречисті, мов кришталь,
Перш слухала сама і воспит був моральний,
Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.

2. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 2)
ХL
Всі мови, а найбільш він мертві штудував,
З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,
Нащо ж бо панові таке, що звуть - практичне?
"Слобідного" ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцеві - ба! - навіть і нюхнуть,
Найбільше ж таємно людського роду розплід,
Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.

ХLІ
У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечисті любощі богів і їх богинь,
Що гомону в римлян і греків наробили,
Та ні штанів, ані корсажів не носили.
Викручувались в тім поважні туторі,
Як від ігумена ченці в монастирі.
Та і Гомера, і Віргілія їх била
Інеза, мов ченців: бо міфів не любила

ХLІІ
Овід - вірований гульвіса й брехунець;
Анакреонова мораль - олжи взірець:
В Катулла не знайти пристойної поеми,
Та й Сафо олдою дає примір мерзенний,
Дарма, що Логвин-грек плете, що буцім гімн
Ніколи не ширяв ще політом таким.
Вергілій не грішив своїм стихом тісним,
Опріч "Formosum pastor Corydon" гидким.

ХLІІІ
Лукрецій-бузувір - се надто харч міцна
Про шлунки молоді, й не звариться вона.
А Ювенал - шкода казати, що він злюка
І певно, що його сатира добра штука
Та, правду мовити, буя вже надто він:
Співаючи, реве, мов на пожежу дзвін
І Марціала як хвалить за епіграми,
Що відвертаються від них тендітні дами?

ХLIV
Жуан по гарному виданню вчивсь як слід,
Очищено його ще за давнезних літ
З усього скорому, що хлопцю не годиться
Очима чистими читати, ба й дивиться,
Та жаль було псувать смиренного півця,
І все пришито знов любенько до кінця,
Так ощадив свою кохану річ "іздатель",
Зробивши скорому дітворі "указатель".

ХLV
Бо тут воно стоїть, як військо у шиках,
Замість щоб розбрестись у книжці по листках,
І все до бою йде з молодиком розумним,
Щоб ізробить його з розумника безумним,
Аж покіль не такий спасенний видавець
Розтикає все те, мов в клаптики кравець,
Щоб їм, мов садовим богам, там не стояти,
Що тіла грішного не звикли прикривати.

ХLVІ
Ще й молитовник був (фамільний се в них був)
Про мшу святу і всіх прапращурів відбув
Закрашено його химерним малюваннєм,
Кривляками, звірми й любовним милуваннєм
Сього я не збагну; які йшли молитви
На ум, - хто позирав на любощі й леви
Та ненька требник сей про себе замикала,
Синкові ж іншого про мшу святу давала

ХLVІІ
Казання слухав він, а іноді й читав;
Гомилії й життя святих напам'ять знав,
До Єроніма і Хрізостома привикши,
Вже не скучав, такі читавши речі інші,
Но віру як принять і свято сохранять,
Усіх тих малярів не можемо рівнять
До Августіна, що в його гірких признаннях
Завидуєш гріхам принадним в покаяннях

ХLVІІІ
Жуанові була й ся книга запретна
Од матері; і тут була права вона,
Коли вже справді се хороше вихованнє...
Ані годиночки над сином пильнованнє
Не втратила вона, і навіть наймички
Були старі в її і як відьми гидкі.
Чинила так вона, як був ще Хоз на світі
Я раю всім жінкам розумно так чинити.

ХLІХ
У "благонравності" і в благодаті ріс
Жуан: в шітсть год дитя мов ангел з неба зніс,
А в одинадцять літ лицем преуродливим
Він обіцяв зрости розумником щасливим
І всім здавалось, що до неба прямував.
Бо половину дня у церкві пробував,
А другу з тутором, з сповідником поважним
І з ненею, кружком на все чуйним і вважним.

L
В шість год він був дитя прегане, я сказав;
В дванадцять вродою і тихістю вражав.
Хоч у дитинстві був Жуан мій трохи впрямий,
Та між ними зробивсь він хлопчиком слухняним,
Бо недаремно в нім пригашувано дух,
І мати всім чужим натуркотала слух,
Що молодий її мудрець що підростає,
То більше тихості й поваги набирає.

LІ
Не певен був я в тім, не певен і тепер,
Та розбирати се - не так-то час добер.
Я тата знав його, і маю кебет наче
По батьку вгадувать і сина в його вдачі.
Хоз і його жона до пари не прийшлись:
Вони, мов кінь з волом, в одно ярмо впряглись
Злорікою не був і з серцем не жартую.

LІІ
На свій руч не скажу нічого, ані же!
Одно скажу хіба - про се я знаю вже, -
Що коли б сина мав (щасливий, що не маю),
Дак із Інезою, - се сміло возглашаю, -
Ніяк би не запер його на самоті,
Щоб катихизма учивсь у темноті.
О ні! Я зараз би післав його до школи,
Де навчено й мене спрягати всі глаголи.

LІІІ
Бо учаться там... Ну, як не хвалюсь, що вчився
І я там дещиці. Мовчу, у віщо вбився.
Як і про грещину, що вже давно забувся.
Я думаю, що там... Та verbum sat. Я збувся
Всього, чого навчивсь з другими багатьма
Премудра школа се; премудрості в ній тьма,
Не був жонатим я, та думаю, що сина
Не треба вчити так, як школа та учила.

LIV
Жуанові вже рік сімнадцятий пішов.
Високий, гарний він, тонкий: бо не ввійшов
У силу ще; хисткий, як паж, хоч не пронира.
Всі, опріч матері, вважали чуприндира
Дорослим вже; вона ж дрочилась, ти б казав,
І гризла губи, як таке хто промовляв.
Бо скороспілості Інеза не бажала,
І раннє мужество за щось страшне вважала.

LV
В премудрім виборі приятельок її
Одна була як тінь тихесенька в сім'ї.
Як донну Юлію вродливою назвати,
Се тільки начерком красу її списати,
Принади з нею так були нерозлучні,
Як пахощі з цвітком, як з морем кораблі,
Чи з Купідоном лук... Ні, се вже не годиться,
Хіба в тупих віршах дякові знадобиться.

LVІ
По оку чорному, восточному, вона
Була від мурського потомства рожена.
(Не чисто шпанська кров її була - сказати,
А в шпанах се - мов гріх який за ким признати).
Як наша гордая Гренада і втікав
Плачущий Боабдил, її прапращур став
При тих, що Африки непевної цурались,
Похристиянившись, у Шпанщині зістались.

LVІІ
Вона звінчалася (забув я родовід)
З гідальгом, да таким, що батько його й дід
Були вже поміссю, не древні чисті шпани.
Тим супились на них всі родові гетьмани.
Бо в них така була тяжка морока в тім,
Кому женитися чи не жениться з ким,
Що тілько у роду своїм жінок шукали
І родам тим, що дальш, то расу все псували.

LVІІІ
Поганська ж міщанка зробила диво знов:
Воздвигла красоту, хоч зруйновала кров.
Бо з нечумазного гішпанського коріння
Вродилась не одна вродливості богиня.
І вже її сини короткі не були,
А дочки пишними трояндами цвіли.
Та нехотя скажу, про що б хотів мовчати:
Що вміли байстрючків мужам своїм рожати.

LІХ
Чи так воно, чи ні, а тілько бог так дав,
Що раса луччала, мов рід новий настав.
Аж ось він зцентрувавсь в одинчикові сині,
А той рід передав дочці, одній дитині.
Всяк догадається, що ся дочка одна
Не інший хто і єсть, як Юлія сама,
Прегарна й чиста, як голубка, від природи,
Була замужня, й їй вже двадцять і три годи.

LХ
У неї очі (їх я над усе люблю)
Були великі (я такі найбільш хвалю).
Живий огонь вона уміла в них гасити,
Поки не прийдеться з ким щиро говорити.
Тоді зникає вже лукавство їх ніжне,
І згорда сяєво жахтить полом'яне.
Проречиста любов виразно говорила...
Та Юлія свій жар заздалегідь гасила.

LХІ
Волоссє з поблиском нависло на чоло,
Що било розумом, гладесеньке, як скло.
Веселкою брова згиналась понад оком,
А щоки залило мов пурпура потоком.
Часами наче світ світився крізь його,
Мов з неба блискавка тиха червоного,
Бо й справді мало краль таких по світі пишних.
Висока... не люблю думань, мовляв, товпижних.

LХІІ
Вже мужня і до двох десятків год жона,
Лічила мужові за п'ятдесят вона.
Не треба довго в нас таких мужів шукати,
Та лучче б, думаю, двох, ніж одного мати
По двадцять і п'ять год, ой надто в тих краях,
Де сонечко пече мужаток так, що страх.
"Мі vien in mente", се й пречисті жени знають:
Бо мужа в тридцять год на інших прекладають.

LХІІІ
Скажу по правді, се сумна, та й вельми, річ.
А винен хто тому? От та захмарна ніч,
Що бренну нашу плоть, мов горен глину, палить,
Пече під спеку так, мов чорт у пеклі варить.
Хоч постуй, хоч молись, плоть бренна-немічна, -
І душу праведну хапає сатана.
В людей се любощі, у бога перелюбство,
А ксьондз шепче, що тут боротись буде - glupstwo.

LХІV
Щасливі сіверці! От там вона, мораль!
Там добродітелі чистіші, ніж кришталь.
На холод випруть гріх нам голий, без усього.
(Сніг і Антонія опам'ятав святого).
Там судді знають, що коштує женська плоть.
Про гаха в них пеня, мов про коня оброть,
Ще й не мала пеня, геть, геть-таки поважна!
Бо женське тіло там звичайна річ продажна.

LХV
Альфонсом Юлії звавсь муж, чи чоловік.
Хороший на виду під його дойшлий вік.
Ані любові, ні ненависті до нього
У неї не було, таки ніже нічого.
Жили вони собі, як часто в нас живуть;
І не с а м і т н я їй була й не в п а р і путь,
Та він ревнивий був, хоч не з'являв печалі.
Бо хто ревнує, той не любить, щоб се знали.

LХVІ
Інеза й Юлія були мов один дух.
Чого - я не дізнавсь, і хто в них чий був друг.
Не одного були вони смаку й науки:
Бо Юлія, мовляв, пера не брала в руки.
А то шептали ще (та, певно, се брехня:
Ледащо має ціль, а бреше навмання),
Що буцім дон Альфонс, як ще не оженився,
Під праведну вдову близесенько мостився.

LХVІІ
Що і тепер вони на тім-таки мосту,
Хоч, правда, час надав їм більшу чистоту.
Інеза прийняла і Юлію у дружбу,
І певно, що не їй, собі служила службу.
До себе ж близячи простушечку таку,
Робила комплімент супружньому смаку,
Хоч і не втишила (хто зміг би се?) скандалу,
Да торохтіли вже про те якось помалу.

LХVІІІ
Не дивно, що й казать: чи Юлія дійшла
Очима інших лиць до давнього узла,
Чи узлик сей сама вона таки відкрила,
Про се вона ніже нічого не з'явила.
А може, й так було, що їй байдуже все,
Чи спершу самого, чи навпісля уже:
Се справді дивна річ, що думати й казати,
Вона ж, бачу, про те наважилась мовчати.

LХІХ
Побачила вона Жуана, і хлоп'я
Голубила, немов гарнісіньке малпя.
Нема в тому вини, коли йому тринадцять
Годків сповнилося, а їй минуло й двадцять,
Но я всміхатися байдужно вже б не став,
Як хлопцеві мойму сімнадцятий настав.
Прибавка трьох годів предивну переміну
Там робить, де з жари деруться ба й на стіну

LХХ
Яка б там не була причина, а вони
Зробилися другі, не ті, що перш були.
Понурять очі і вітаються іти мовчки,
А в погляді якесь мішаннє... точки, точки.
Дехто вже й розгадав, мов та ворожка сон,
Що знала Юлія всьому тому резон.
Жуан же, сей блукав у домислі-тумані,
Мов той, що чув, а сам не був на океані.

LХХІ
Та й холод Юліїн бував такий ніжний!..
І рученька її тремтіла, як її
Вона з його руки тихесенько виймала,
А вийнявши, свій слід позаду зіставляла -
Ласкавий стиск, такий тремтючий, що й не знав,
Чи справді то був стиск, чи сам собі вдавав:
Та в серці і сама б Арміда не зробила
Такого подиву, як та предивна сила.

LХХІІ
Зустрівшись, вони вже не усміхались, ні!
Та смуток і над сміх був кращий у її.
Чи в серденьку вона щось глибоко таїла,
Вона того сказать собі не вміла.
Но, що ховала все в сердечному огні,
Здавалося воно ще тим дорожче їй.
Невинність хитрощі свої й лукавства має;
Прикидності її сама любов навчає.

LХХІІІ
Но страсть виявлює сама, що в ній горить,
Ба й мороком своїм. Так в темряві таїть
І пророкує нам величне небо бурі,
Що нагромадилось ув огнявій лазурі,
Який на собі вид вона б не прийняла,
Приб'є той прикид жар, мов громова стріла.
Погорда, холод, гнів, ненависть і неласка -
Все буде пізня вже, та й вельми пізна ласка.

LХХІV
З'явилися тоді й зітхання преважкі,
Що здержувано їх, і погляди-крадьки,
І червоніннє, хоч нічого не зробили
Такого, за що б їх приятелі судили,
І трепіт зустріту, і мука самоти, -
Всі ті прелюдії дрібні й чудні, що ти,
О страсте молода! Від них не слобонишся,
Поки ще новичок, поки не загоришся.

LХХV
Бідашка Юлія попалась в ту біду,
Що підсковознутись їй ось-ось, мов на льоду,
І зрадити свого шанованого мужа.
Однак була вона - що та левиця дужа.
Поваги родова, релігія, мораль
Зробили дух її твердим, мов криця-сталь,
Злякався б од її статечності й Тарківній,
А й надто, що втекла від плахітку Марії.

LХХVІ
І обіцяла їй не бачити й не знать,
Жуана й матері його повік, та вп'ять,
Не пропустивши дня, візиту їм зробила...
Страшенно звонтпила, як двері відчинила. -
Аж ні! Се не Жуан... Знов хтось дверима хисть!
Се, певно, він. Ох, ні! Се до Інези гість.
Боюся вельми, що в той день Марія-діва
Не чула, щоб її знов Юлія молила.

LХХVІІ
Тепер надумалась вона, що женська честь
Щось дужче, ніж усі такі спокуси, єсть.
А втеки боязкі - се щось низьке, мужиче,
Стояла і стоїть вона лякливих вище.
Се єсть - вона од нині всіх мужчин
У серці під один поставила аршин.
І хоч би як була зітханнєм їм багата,
А буде бачити у кожнім тілько брата.

LХХVІІІ
Коли ж би сталося - хто скаже наперед?
Лукавство дьявольське усюди вдіє вред, -
Коли б вона, кажу, почулась у серденьку,
Що там не все гаразд, не все там хорошенько,
Що хтось їй по смаку, дак чесна й мудра хіть
Повинна все таке у серці задушить;
А став би він благать, від себе оддалити...
Я раю молодим дамуням так чинити.

LХХІХ
Ще ж і божественна на світі є любов,
Пречиста й осяйна, як первородна кров, -
Така, що й ангели святою величають,
І жени, що себе за янголяток мають, -
Платонова любов, "така, як то моя", -
Казала Юлія, та й щиро, - певен я.
Так і бажав би я, щоб Юлія мечтала
Божественно, коли б лише на думці мала.

LХХХ
Безвинна се любов, немає в ній біди
Для молодих сердець, хоч до ста баб іди.
Перш можна в ручку, там і в губки цілувати;
Та я на досвід сей не вельми-то багатий,
Я тільки чув, що тут любовна та межа,
Що вже за нею гріх заріже й без ножа,
І не моя вина - хто пропаде навіки,
Остерігаю всіх, нехай мовчать злоріки.

LХХХІ
Ну, хоч би вже й любов, та щоб межа була,
Мечтала Юлія, голубонька без зла.
Нехай мій Дон-Жуан оказії не втратить
Дознати любощів, щоб вічно пам'ятати,
Як жертва ся горить на чистім олтарі,
Без диму й смороду, мов ранок на зорі;
Нехай він навчиться, як личить юнакові,
Не знаю вже чого... у неї і в любові.

LХХХІІ
Одігшись, як в панцер, в душевну чистоту
І заміру свого в високу красоту,
На міць свою, немов на шанець, уповала,
А честь арматою потужною вважала
І мудро почала про серце міркувати,
Що розуму над ним не треба вартувати.
Чи певно ж досягла мети високої тієї,
Небавом знатимеш із повісті моєї.

LХХХІІІ
Се був безвинний і можебний разом план,
А у недолітка який же б то скандал
Вчепився гострими, як в тигра, пазурами?
Хоч би ж і так було, спасенними ділами
Серденько Юлії, спокоїлось; а се
Хто має, сміючись, олжу перенесе.
Бо й християне дно 'дного не раз палили,
Впевнившись, що таке й апостоли б чинили.

LХХХІV
Коли б же тим часом Альфонс її скінчивсь...
Не дай їй, господи, щоб помисел з'явивсь
Такий у неї (тут вона перехрестилась).
Щоб і во сні таке страшне їй не приснилось!
Ну, та коли б, мовляв ксьондз, inter nos...
(Entre nous, сказати б, тут шмиги більш прийшлось
Бо по-французькій так сердечна міркувала;
Та що ж, коли б тоді в нас ритма закульгала!)

LХХХV
Се тілько я собі так згіпотезував,
Дойшовши повних літ, Жуан би ще припав
Поважній удові, як личить, за супруга:
Вона через сім год була би недолуга.
Тим часом (щоб мою гіпотезу скінчить)
Годилось би йому любовно з нею жить
І любощів таких у неї поучатись,
Якими й на небі могли б вони пишатись.

LХХХVІ
Так буде з Юлії. Спогляньмо, що Жуан?
Бідашний хлопчик! Він гаразд не знав і сам,
Що се з ним діється: не виспіла ідея,
Палкий, мов панночка в Овідія Медея,
Страшенно дивувавсь, що се за новина!
Ніже не постеріг, ізвідкіля вона.
Не знав, що проста річ його мучить-лякає,
Така, що підожди, вона запахне раєм.

LХХХVІІ
Мовчущий і сумний, недбалий, похіпний,
Покинувши людей, втікав у гай хмурний,
Він мучивсь раною, не знаючи, де ліки,
Топив свій сум тяжкий в самотині великій.
Я сам люблю її, святу самотину...
Та зрозуміймося - не вельми вже страшну,
Не ту, де з дьяволом анахорет гризеться,
А ту, де турчину мов у раю живеться.

LХХХVІІІ
О любощі! Які ви гарні в тишині,
Де восхит з певністю ховаються в тіні!
Отут імперія найвищого блаженства:
Бо до небесного доходить совершенства!!
Той бард, що сі вірші колись провіршував,
Про гарні любощі незгірше заспівав,
Та в нього другий стих не до ладу виходить:
Бо певність восхиту під пару не підходить.

LХХХІХ
Тут певно розумів поет і вопіяв
До роду людського, щоб кожен добре знав:
Те, що між нас і так усяке добре знає
Або ж навпослі, що воно таке, дознає:
Що ми не любимо, як нам хто переб'є
Обідать, чи любить все, що в любові є.
Про "восхит" більш теперя не скажу ні слова,
Та "певність", двері щоб замкнуть, була готова.

3. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 3)
ХС
Наш молодий Жуан блукав по берегах
Блискучих і мечтав о незмовних речах,
А потім кидався у холодку на землю,
Де дерево намет широкий розпростело.
Поети там свої видумують книжки,
І ми читаємо часом їх залюбки,
Коли в них не таке, як у того Вордсворта,
Курзу-верзу мутне, що шлеш його й до чорта.

ХСІ
Вовтузився він так (Жуан, а не Вордсворт)
З своїми думами, як з їжаками хорт,
Аж покіль серденько таки не подоліло
Хоч трохи, що в йому так загадно боліло.
Що тільки зміг, усе з речами виробляв,
Котрих під свій контроль ніхто не підобгав,
І кинувсь мов Кальрідж, втерявши глузд природний,
У метафізики колодізь безісходний.

ХСІІ
Він думав про себе, він думав про ввесь мир,
Про диво з див - людей, про воздух і ефір,
Про гори і про те, який се хрін спорудив,
І хто той трус, війну і все таке спосудив,
І стілько в місяця в попрузі довжини,
І про ареостат, про висоти страшні,
І як ті небеса безкрай і серед ночі...
А потім про її, про Юліїні очі.

ХСІІІ
В таких, як се, мислях поважний можеть ум
Вбачати нахилок до превисоких дум,
Що й родяться в йому або ж їх набивають
У голову - про що, того і самі знають,
Дивують, як такий школярик молодий
Свій ум по небесам на поводі водив.
По-вашому, того, що він філософ був,
По-моєму, того, що навусся здобув.

ХСІV
На листє він дививсь, і на цвіти,
Чув голос у вітрах, з'являлися мечти
Про гаєвих богинь, про сховища безсмертні
І як сі божества приходили до смертних.
Збивавсь часом з тропку, години забував,
І, як на свій тоді годинник споглядав,
Вбачав, що престаре, одвічне врем'я бігло
І через те давно все на столі простигло.

ХСV
У книжку іноді Жуан мій зазирав,
В Боскана, і мов той листок в нас трепетав
Од вітерця, як ми в садовині читали,
Так і сердечної поезії дрижали
У молодій руці містичні ті листки,
Казав би, чарами хто сипав з висоти
По вітру, як про се не раз, не два чували
Ми від старих бабусь, що нам казки казали.

ХСVІ
Так у самотині за часом час летів.
Не ситий тим, Жуан не знав, чого хотів.
Ні піннії мечти, ні поетичні співи
Жадібної душі і серця не сповнили.
Бажав би він чоло до лона притулить
І чути серденько, як до його стучить,
Та й ще чогось бажав - чого, шкода казати,
Ще порано мені про те оповідати.

ХСVІІ
Самітницькі - лісні блукання ті й мечти
Від Юліїної не вкрились ніжности.
Та нас Інеза, а не Юлія вражала,
Що синові ніже нічим не докучала,
Ні дивуваннєм, ні догадками, ніщо...
Невже ж би то вона не дбала ні про що?
Чи бачити того нічого не хотіла,
Чи виявити б то, пройдоха, не здоліла?

ХСVІІІ
Чудна, а тим часом звичайна дуже річ.
Наприклад, інший пан, що пані його, пріч
Його самого, й ще... Отак же! І забувся,
Де й на яку про се я заповідь здобувся.
(А вже, як гріх кому на очі викидать,
Не помиляйсь ніже: повинен добре знать).
Я, бачите, кажу, що хто жену ревнує,
Про помилку сусід від його ж і почує.

ХСІХ
Справдешній муж всегда недовірком бува
І помилками знай псує свої права.
Та там ревнує, де сном-духом той не знає,
То вірить - і собі сам роги приправляє.
Певніша над усі гіпотези така,
І коли явно вже глузують з простака,
Тоді дивується, які вони ледачі,
А не тому, що він, сліпуючи, не бачив.

С
Не добачають тож батьки і матірки
Очима римськими, що коять їх синки;
Тим часом збоку мир, хихикаючи, бачить,
Як та одинчика, той одиначку сачить.
Аж поки прийде час, годинонька тиха,
Що не втаїти їм скоромного гріха.
Тоді вже плачеться-ридає батько й мати:
"На біса нам було наслідника бажати!"

СІ
Інеза ж так була дбайлива і зірка,
Що - мушу думати - була їй тут рука
Зіставити свого Жуана у спокусі, -
Нащо? Про се хіба спитаймо у бабусі,
Або - щоб закінчить Жуанову науку,
Або - щоб об'явить Альфонсу гарну штуку
Під той случай, як він заходиться мечтати
І жіночку свою аж надто вихваляти.

СІІ
Було се літечком - предательська пора!
Та в маї і весна так само навісна.
Про се у сонця є статечная причина,
Та щоб там не було в того старого хріна.
А можна з певністю сказати, що пора
Нам небезпечна, як присмалює жара.
У марті місяці зайчиці невпокійні,
А в маї мусять буть вже інші героїні.

СІІІ
Було ж от літечком, іюня шостого,
У датах я люблю щось певно-певного -
Не про віки одні, а й про годи й неділі:
Бо й се в судеб людських перепряжки швидкі,
Там ноту вже нову історії дають,
Через імперії й царства кур'єром дмуть
І зоставляють слід твій тілько в хронологів
Та ще подекуди в post obits' теологів.

СІV
Іюня шостого, годин о шість чи сім,
Сиділа Юлія під покриттям таким,
Як звикли гурії у Магомета мати
Або у нашого поета лавреати,
У мужа, що учив його Анакреон,
А лаври дав йому казенні Аполон,
З усім, що в нас беруть поети-лавреати,
Все те він заслужив... щасливо панувати!

СV
Сиділа Юлія, да тільки не одна...
Як тут їм прислуживсь лукавий сатана,
Не знаю, та хоч би і знав, то б не промовив.
Мовчки добра річ в пері і в язикові,
Не знаю ж, як воно так сталось і про що,
А тілько тут лице було з лицем, от що!
В такім случаї я б їм раяв не дивитись,
Та се трудезна річ - від погляду вхилитись.

СVІ
Яка ж бо красота була в її очах!
Все серденько її горіло на щоках.
Горіло чисте, як в ніжної голубиці...
(Любов! Які в тебе предивні таємниці?
Потужний у тебе лягає в боротьбі,
І любо слабого піддержати тобі).
Хоч перед нею хляб розверзлася страшенна,
Та вірою в себе була вона натхненна.

СVІІ
Про силу ж то свою і думала вона, -
Про те, що не доріс Жуан до літ сповна,
Та ще про дурощі соромлявого страху,
Про вірність, про свого Альфонса-бідолаху,
Що вже йому тепер за п'ятдесят годів:
Щоб думала про се, не вельми б я хотів:
Бо рідко лік такий буває до вподоби,
Хіба у грошах він приходить до шаноби.

СVІІІ
Як скаже хто: "Казав тобі раз п'ятдесят", -
Се єсть, що він тебе сим думає пройнять.
Як скаже: "П'ятдесят стихів моїх в печаті", -
То вже ми й боїмось, що буде нам читати.
Харцизи в п'ятдесят збираються годів;
Хто ж п'ятдесят рублів, сказати правду, має,
Того любов сама по закутках шукає.

СІХ
У Юлії була честь, вірність і любов
До дон Альфонса; знов клялась вона і знов
І обітницями, й святинями земними
Перед небесними духами осяйними -
Довіку й провіку каблучки не скалять
Супружньої і всі низькі чувства прогнать;
Та якось рученьку в Жуанову вложила,
Здалось їй, що свою правицю се накрила.

СХ
Байдуже їй про те; схилилася вона
На рученьку праву, мов забажала сна,
І видно, щось міцне сама в собі давила,
Та й задавити вже була її несила...
Чи розум же то був - матусі покидать
На самоті таких, і все то зопсувать,
Чого сама ж вона так довго пильнувала!
Моя тут інший би розсудок показала.

СХІ
Рука, що у руці Жуановій була,
Таїнственно тій знак злегесенька дала,
Немов промовила: "Коли твоє бажаннє,
Продовж минутку ще своє ніжне держаннє".
І певно в неї тут була свята мечта
Про те, що мудрі звуть платонська чистота.
Вона б одскочила, так як од скорпіона,
Коли б їй що прийшло на ум против закона.

СХІІ
Чи розумів Жуан язик любві німий?
Та що він тут зробив, зробили б, може, й ми.
Цілує рученьку подячливим цілунком,
І рад він, і злякавсь перед своїм поступком.
Лякливі ми, поки все те нам [новина].
Зачервонілась, та не супилась вона,
Хотіла щось казать, та що могла озватись:
Бо голос так ослаб, що годі й силкуватись.

СХІІІ
Вже сонечко зайшло, і місяць молодий
Зійшов... Сей молодик - диявол підступний,
Луною нас його навчили в школі звати,
Поети ж чистою... Що за нечиста мати,
І в травні місяці, у найдовжезний день,
Не роблять тілько дам із чистих баришень,
Як пар у дві години при місяці ясному...
І коїть се луна по-ціломудреному!

СХІV
Під сей небезпечний, тихий, солодкий час
Душа розгорнеться, немов трахида, в нас,
Не знаємо й самі, що робиться се з нами.
Мечтами взявся ум, а серце пахощами,
Срібло тече поверх річок, дерів, твердинь...
Злодії під сей час псують багацько скринь -
А серце м'якне, мов той віск у воскобійні,
Забувши про замки, про всі на світі скрині.

СХV
Отсе ж і Юлія півобнята була...
Гарячої руки відкинуть не змогла.
А та рука ніжна так само трепетала,
Як лоно те, що на йому вона лежала.
І все таке байде: не думала, що в тім
Шкодливе що було... То б скинула зовсім,
А далій... Бог один то знає... Я жалкую,
Що й розпочав писать... Отсе ж уже німую.

СХVІ
Платоне! О Платоне! Се ж ти і протоптав
Сю стежку, як свою фантазію складав, -
Сю стежку до гріха скромного, - більш інших
Поетів і писак, стидких, найсоромніших.
Се проклятуща та накоїла мечта,
Що вже тепер у нас непевна красота.
Чи то ж ти не вертій, не жмикрут був на світі?
Та вже тебе й тоді держали у приміті.

СХVІІ
І Юлія ж ото втеряла голосок...
Зітхала тілько... Ну, та се їй не порок...
І оченята - бач, сповнилися сльозами...
Коли б же дав їй бог не мучитись гріхами!
Вона ж бо не пішла моралі навпаки:
Вона і, плачучи, пручалася-таки, -
Не дуже, правда, ну, та все-таки шептала:
"Ні, не дозволю, ні!".. Тим часом дозволяла.

СХVІІІ
Розказують, що Ксеркс тим обіцяв грошву,
Хто б видумав йому утіху ще нову,
Трудна була його, та й вельми ще, задача,
І, бачу, псована була в царюги вдача.
Що ж до моєї, я не вередливий бард -
Хоч трошечки любві, уже й тому прерад.
Од світа вже давно нічого не жадаю,
Аби стара любов, я про нову не дбаю.

СХІХ
О любощі! Єсьте ви справді добра річ,
Хоч певно, що за вас вже нас пекельна піч.
У мене щовесни зірветься обітниця,
Що вже покаюся... Хіба ж се не жар-птиця?
А все ж бо я таки даю обіт новий,
Що не зістануся останнім між людьми.
І сором, і печаль - не схаменувсь і досі!
Та ось іде зима, покаюсь на морозі.

СХХ
Тут муза чистая зупиниться моя...
Ще чистша, не гнівись, читателько, що я
Свободи забажав: пристойна муза буде
Однині, як і всі пренепорочні люде.
Свобода ж у мене в поезії самій,
В нерегулярності, по школах залазній.
Я Арістотеля за правила славлю,
Нехай же вибачить, як іноді злукавлю.

СХХІ
Свобода - се моя надія, що мені
Дозволять пропустить без повісті ті дні,
Котрі вже уплили від шостого іюня.
Се той судьбовий день, що всі його - ба! Й нуля
Не видумав би я про парочку мою,
Дарма що, мов верблюд, кастільську воду п'ю.
З того дня місяців з чотири прожилося,
Моїй же парочці мов уві сні здалося...

СХХІІ
Ще буде в нас про се.
Приятно чути нам
Опівночі німій (як у воді луна
Миготить попід веслом) співання, гондол гра
На Андріятиці. Приятно бачить села
І в селах зустрічать вечірню зіроньку.
Приятно слухати шептання вітроньку
Між листєм садовим. Приятно дивуватись,
Як в море райдуга нагнулась визиратись.

СХХІІІ
Приятно чуть свого гавкучого бровка,
Як станем близитись до рідного кутка.
Приятно знати, щоб тебе там визирають
І очі радістю назустріч засіяють.
Приятно виспатись під гомін голубків
Та й задрімати знов під дзюркіт бурчаків.
Приятно цвіріньканнє пташаток,
Говірку діточок, співаннєчко дівчаток.

СХХІV
Приятно бачити, як співлий виноград
Поляже купами, зачервоніє сад.
Приятно вирватись із пишних ресторанів
Між прості хатоньки Грицьків, Харків, Степанів.
Приятен скнирому з грошима казанок,
Приятен батькові первородний синок.
Приятно мститися, а й надто ще жіноцтву,
Приятно обкрадать баштани парубоцтву.

СХХV
Приятен спадок нам після тіток-удів
Бездітних або як у сімдесят годів
Наш дядюшка помре; да сімдесятилітки
Часом живуть за дві, за три й чотири тітки.
Живущі тяжко ті самітники сморшки.
Тим часом не дають нам дихати жидки.
Здається, от-от-от старесенький дасть дуба!
Ні, він живе, а в нас уже й копійка руба.

СХХVІ
Приятно вкритися лавровим нам вінком,
Аби не здобувать його тяжким трудом.
Приятно перестать нам з недругом сваритись,
А й надто, як шкода із ним сам на сам битись.
Приятно попивать старезне там вино,
Таке, що вже давно оплачене воно.
Приятно школу нам під старість споминати,
Дарма що вже про нас вона не хоче й знати.

СХХVІІ
Та над усе таке, над все, що в світі є,
Кохання перве - от сокровище моє!
Се в мене благо з благ, як споминка Адама,
Що первий з нас дознавсь, що се за слово "дама",
Він древо мудрості великої струснув
І зразу розумом усю її збагнув:
Збагнув, що хто огонь вкрав з неба Прометеїв,
Тому вже не треба ніяких епопеїв.

СХХVІІІ
Предивна чоловік і прехимерна твар;
З усього робить він якісь чудні дива.
А й надто полюбив такі експерименти,
Щоб виявлить своїх талантів документи:
Наш продажі й перепродажі вік:
І розум продає, і чувства чоловік.
Почавши з правди, як даремно працю стратить,
То зараз на базар олжу й обман провадить.

СХХІХ - СХХХІ
...................................................................

СХХХІІ
Се патентований на всякі трихи вік,
Щоб, убиваючись, спасався чоловік.
На все в нас проповідь преблагонаміренна.
Ліхтар Деві давно вже прийняла вселенна.
Попід землею скрізь копайсь тепер, як хоч,
Аби послухався Гумфрея точ-у-точ.
А як до полюса доб'ємся льодяного,
Про що тоді бажать і Ватерлоо другого!

СХХХІІІ
Ми феномен чудний, чудний над всі дива.
Подумаєш - болить од думки голова.
Не густо знає хто, чого він справді хоче,
А голову весь вік то сим, то тим клопоче.
І жаль, що радощі у нас ідуть за гріх,
А часом навпаки... Чи се ж не людський сміх?
До слави, власті, до багатства сягнувши,
Дивись, уже й умер, умер, все те здобувши.

СХХХІV
Що ж далій з ними?
"А що ж?"
На добрую вам ніч!
Я ж на свою зверну історію знов річ.
Стояв уже ноябр, повитий туманами,
І гори сивими здвигалися дідами.
Понадівали вже скрізь білі башлики -
Зверх синіх жупанів, рудих кобеняків.
А море по мисах п'яницею бурхало;
Тверезе ж сонечко о п'ятій спать лягало.

СХХХV
Була хмарненька ніч, мовляли сторожі:
Ні місяця, ні зір, вітри, мов ті сичі,
Пугикали кругом: в печах дрова горіли;
Сім'яне в теплоті, жартуючи сиділи.
Є жартовливе щось в вечірньому огні:
Так весело, немов у літній день, мені.
Люблю я цвіркуни, люлю й кота-воркота
І кашу у гурті, як замкнено ворота.

СХХХVІ
Були вже облягли; і Юлія лягла,
І, певно, спала... як у двері почала
Стучать юрма людей, що й мертвих би збудила,
Коли б не підняла їх з гробів божа сила.
Се ж справді так було... читали ми не раз;
І, певно, буде знов - найменше один раз...
Було заднено, та грюкали безбожно
Кулаччєм, чобітьми і хтось кричав тривожно.

СХХХVІІ
"Ой боженьку! Мадам! Се ж пан до нас приспів,
І з ним півгорода усяких гультяїв!
О, хто ж коли чував про лишенько такеє!
Я ж добре стрелегла, все зле їм і лихеє!
Відсуньмо засовку в віконці: вже йдуть!
Уже вони в сінях і ось-ось будуть тут!
Ще встигне утекти... Не гаймось ні минути,
Не вельми високо в садовину стрибнути".

СХХХVІІІ
Тим часом дон Альфонс до жіночки приспів
З тарчами і людьми в великому числі.
І друзі, й слуги - все були народ жонатий,
То й не вагались сну такої турбувати
Ледачої жони, що вміє спідтишка
У роги мужа вбрать, мов залигать бика.
Се болість прилипка, нехай їй цур та пек!
Як не скарать одну, всі будуть не в безпек.

СХХІХ
Я не скажу вам, як у голову прийшло
Альфонсові, що тут не ладне щось було.
Но тілько панові вельможного коліна
Не личило робить гіркого з себе хріна
І лобурякою вломитись до жони,
Мов до продажниці, господь нас борони!
Оружний люд кругом поставити на чату
І довести всім, що голова його рогата.

4. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 4)
СХL
О, бідна Юлія! Метнувшись, мов зо сну
(Я не казав про сон), мов бачить сатану,
Із ляку плакала, кричала, верещала...
Антонія ж її постелю перебгала,
Неначебто й сама схопилась тільки що...
Хотіла показать - не знаю вже про що, -
Буцім вони удвох в тих бебеках лежали,
Служебка з панею, і злякані дрижали.

СХLІ
Но пані Юлія й Антонія її
Здавались ніби се безвинні жінки дві,
Лякаючись мерців, а й надто грубіянства,
Вважали, що 'дного вдвох нічого бояться,
Покіль надійде час, що вернеться їх пан
І скаже, скинувши з себе новий жупан:
"Моє коханнє! Я гостей покинув первий,
Щоб не тривожити твої ніжненькі нерви".

СХLІІ
Альфонс і Юлія знайшли-таки свій глас:
"Альфонсе! Що се єсть? Що в голові у вас?
Чи ви сказилися?.. О! Лучче б я умерла,
Ніж мене таке чудовище пожерло...
Що сталося тобі опівночі? Чи впивсь,
Чи справді, мов той чорт, на старості скрутивсь?
Як смієш ти мене до іншого рівняти?
Шукай, шукай кругом!".. -
"Я ж і прийшов шукати".

СХLІІІ
Шукав: шукали скрізь в кутках і закутках,
На вікнах, по куті, по скринях, по шкафах,
Знайшли там шуплаття доволі і білизни,
Хусток, напірначів, панчіх у готовизні,
Помади, натирок усяких і духів,
Що інші й шпагами, шукаючи, штирхали,
Багацько ширмочок і дверець попсували.

СХLIV
Світили й під кровать, і там щось ізнайшли,
Да не того вони шукать сюди прийшли.
Зирнули й за вікно, та ні! Не видно сліду...
Земля мовчить про все, що втне сусід сусіду.
Та одно 'дному дивились у лице,
І дивна річ - ніхто не догадавсь іще,
Замість під ліжко всім хилятись-зазирати,
Не лучче б, зверху що лежить, поміркувати?

 СХLV
Тим часом Юліїн язик уже не спав:
"Шукай, шукайте всі! - кричав і верещав.
Ще мало я обид незабутних дізнала!
От нащо з дикарем на рушнику стояла!
От нащо сопуна такого я терпіла,
З таким невірою обідала і снила!
Та зась уже мені тепер так допікати,
Коли у шпанщині є судді і палати!

СХLVІ
Так, дон Альфонсе, так! Чи вже не муж мені.
Годила марно я старому сатані...
Чи то y шістдесят годів таке чинити,
Щоб чесну женщину прилюдно соромити!
Чи шістдесят, чи більш, мені се все одно,
А тілько як тобі приснилося воно?
Невдячний лобуре, зрадливий гайдамако,
Як смів ти думати про мене так, сіпако?!

СХLVІІ
Хіба ж отсе на те зреклась своїх я прав,
Щоб який схочу піп мені гріхи прощав,
Я вибрала собі старенького, глухого,
Що інша й глянуть не хотіла б на такого.
Отсе ж і той мене ніколи не картав,
Хвалив за чистоту, ба й дивом дивував:
Бо думав: я не замужня, а ще дівую...
Ти знав би, якби взяв за себе похитную.

СХLVІІІ
Хіба ж отсе на те Сortejo я зробилась,
Що від тебе добра такого здобулась?
Хіба ж отсе на те я тілько і ходила
До церкви, на балі на на бичачі бійла?
Хіба на те я геть ганяла всіх моїх
Зітхателів, та не старих, а молодих?
Хіба ж Алжірського я графа не прогнала?
І се, щоб від тебе тяжку наругу мала?!

СХLІХ
Каццані Мusio три місяці мені
Співав, а я йому: "О ні! Ні, ні, ні, ні!"
А Коріяні граф прозвав мене "Мадонна,
Єдина чистая між гішпанками донна",
А скілько руських і вельможних англичан!
Граф Строгий закохавсь в мені, мов той баран.
А пер Ірландський, Моунт, рубака знакомий твій,
Убив себе з нудьги, почавши вельми пити.

СL
Я в себе бачила два біскупи в ногах...
А дюк Ічар-Мурло? А дон Фернандо Жах?
І вірную жену ти шпетить не стидишся...
Мабуть, ще молодик у морі не обмивсь,
Дивуюсь, як ще ти мене не попоб'єш:
Бо маєш до того півсотенний кортеж.
О рицарі меча, прославленого боєм!
Против вас женщина одна лежить героєм.

СLІ
Дак от чого се ти ранесенько схопивсь!
Щоб як із справами в дорогу не спізнивсь
З тим стряпчим, що є тут з тобою вкупі бачу,
Як ролю дурня він розпарює ледачу.
Хоч вам обом за се годиться дать ляща,
Та заслужила й два пекельна ся душа:
Бо чинить се про те ремество промерзенне,
А не з прихильності до тебе чи до мене.

СLІІ
Коли для описей прийшов сей шпак сюди,
Нехай все списує і має за труди.
Лежить все догори у спальні, мов на ринку,
Як свині попадуть на бідолашню жінку.
Чорнило і перо готове, і папір...
Нехай пропише все на ввесь хрещений мир,
Да тілько до нагих повинна буть шаноба..."
Антонія ж: "О я їм й очі вирву з лоба".

СLІІІ
"От вам софи, а от стоїть вам туалет.
Шукайте всюди. От іще вам і клозет...
Велике крісло... От ще і камін. Шукайте:
Там, певно, притаївсь прудивус; зазирайте!
Я ж хочу спать, да вже більш не гучіть,
Мене з служебкою, мов дурні, не будіть,
Коли ж ізнайдете той скарб, дак дайте знати:
Хотіла й я б його, який він є, вбачати.

СLІV
Тепер, гідальгоньку, як на мене таку
Неславу кинуто, тепер я вас прошу -
Бувайте ввічливі, такі, щоб об'явити:
Кого ви думали у мене тут зловити?
Як на ім'я його, на прозвище зовуть?
Якого роду він? Яку проходив путь?
Вповаю, що коли мене вже так принято,
Дак хоч не без ума гріха на душу взято.

СLV
Ну, так хоч би не мав літ шестидесяти,
Як маєш сі года, моя утіхо, ти!
В таких годах його не варто й убивати...
Антоніє, подай мені води... Ридати
Не варто справді нам перед таким умом.
Порочу слізьми я мого татуні дом.
Чи думала маман, що я на світ родилась,
Щоб чорту лисому на іграшку згодилась.

СLVІ
Чи, може, ви так до Антонії ревні...
Вона, як бачите, лежала при мені,
Як ви вломилися з татарською ордою...
Дивітесь де хотя: гріха нема за мною.
Да тілько вже прошу - удруге підождать,
Щоб одягтися нам пристойно, врем'я дать,
І ваших мурз прийняти так, як подобає
В поважному дому, а не в Бакчисараю.

СLVІІ
Скінчила я своє, і же ні слова більш!
З коротких слів моїх вам буде розумніш,
Як чисте серденько мовчаннєм покриває
Ті кривди, що воно розкрити не жадає.
Я вашій совісті зіставлю вас тепер.
Коли б сей голос мій зо мною був умер.
Щоб навкруги була мовчуща сумнопустка...
Антоніо! Знайди, де се до носа хустка?"

СLVІІІ
Замовкла й кинулась на білі подушки...
Бліда лежала, і, як блискавки яркі
У хмарах сяють, так її блищали очі
Крізь сльози, мов крізь дощ полудяної ночі.
Покривалом м'яким на тих блідих щоках
Лежала туча кіс у буйних закрутках,
А плечі, мов сніги, крізь хвилі їх біліли,
І лоня повняву зітхання ворушили.

СLІХ
Синьйор Альфонсо наш стояв ні в тих ні в сих,
Антонія ж пішла кругом руїн своїх.
Задравши кирпу, всіх очима зневажала,
І кожен мимридон готов був дати драла.
Один стряпчуга був, мов камінь, нерушим.
Як древній той Ахіт, зістався вірен він
Альфонсові: бо знав, що всяка судна справа
Про його все одно, що на звірят облава.

СLХ
Він нюхав воздух і очицями моргав,
А на Антонію з підзором позирав.
Про репутації було йому байдуже.
Аби почавсь процес про зле життє супруже,
Не мав він жалощів до літ, ні до краси,
Що хоч йому кажи, як хоч його проси.
Не важив ані вирокових наслідків,
Аби по праву мав лічбу фальшивих свідків.

 
СLХІ Но дон Альфонсо наш стояв, як пень, І, правду мовити, був дурень-телепень. Обшаривши кутки і закутки домові В наругу жінці так, як личить козакові, Гіркими сам себе докорами картав, Докори жінчині своїми доповняв, А ті з годину, мов холодний дощ з-під грому, На нього сипались... Така біда старому! СLХІІ Попереду почав вибачки був кувать... Нічого, пріч плачу, у ліжку не чувать. Зітхання потім, знак істерики, з'явились, І нерви в Юлії страшенно розходились. А з ним і дівки, супружня благодать... Таке там скоїлось, що трудно й розказать, Про жінку Іова згадав і затрусився, Про Юлин рід згадав - усе терпіть рішився. СLХІІІ Хотів був щось казать, да в мові заїкавсь: Немудрі вибачки скувати сподівавсь. Аж тут Антонія казаннє перебила І вийти геть собі звичайно попросила, Боячись, що мадам з недуги ще й умре. Він буркнув: "Чорт її, чи біс, нехай бере!" Очима позирнув сюди-туди ще скрива І мусив же вчинить, про що його просила. СLХІV З ним вийшла і його чиновницька орда, Стряпчуга після всіх, і думав: "От біда! Зовсім була найшла на екивоки справа, Та попсувала все спокусниця лукава, Ще терсь коло дверей, щось видумать хотів, Аж лоб наморщений під шапкою потів, Та задуми його Антонія збагнула І двері у його перед носом замкнула. СLХV Не встигла ще замкнуть гаразд, як тут... о стид! О гріх! О горенько! Що за жіночий рід! Як вам таке робить, да берегти ще славу? Хіба ж сей світ осліп, да й той ще не помалу? Всього дорожче нам несп'ятнене ім'я! Та вернемось назад... Багацько маю я Казати: бо Жуан тут вискочив із ліжка... Трохи не задихнувсь... Отсе ж плигнув, як кішка СLХVІ Де й як він був сховавсь, не смію вам сказать.. Хисткий і молодий і верчика лежать Умів, і в три, мовляв, погибелі стулившись, До двох таких Герген тісненько притулившись. Коли б же задихнувсь там, де себе сховав, Про се не вельми б я, признатись, жалкував. Так лучче вмерти, ніж умер Кляренс п'яниця, Що в бочці доброї мальвазії втопився. СLХVІІ А знов і через те, що гріх він учинив, Котрий і бог, і суд людський нам воспретив, По меншій мірі, що він розпочав раненько... Та у шістнадцять літ не так-то ще важенько Нас давить совість, як у шістдесят годів, Тоді ми бачимо, що геть чортяці задовжились, По горло у гріхах пекельних утопились. СLХVІІІ
Не знаю, що й сказать вам про сю дивну річ,
Хіба згадаємо, що писано давніш,
В жидівській хроніці, як лікарі зреклися
Своїх пілюль і так за розум узялися,
Щоб цар Давид, що вже не гріла кров стара,
Дівчину молоду взяв до свого одра.
Да той одужав од припарочки такої,
А сей не наложив трохи ба й головою.

СLХІХ
Що тут робити їм? Альфонсо от-от-от
Постукає, як всіх тих дурнів візьме чорт.
Антонія, хоч ти її печи, нічого
Не видумала б, як влизнуть від зла нового.
А тут годин за три чи за чотири й день
Настане - заблищить. Стояла, мов той пень.
І донна Юлія також мовчки мовчала.
Блідими губками Жуана цілувала.

СLХХ
Устами Дон-Жуан стрічав її уста.
Топила рученьки тих кудрів густота,
Що відкидав назад. І в ту страшну минуту,
Казав би ти, вони біду забули люту.
Тоді Антонія з досадою до них:
"Оце якраз пора! Попутає все гріх!"
Шепнула: "Годі вже! Я паненя дурне
Сховала у клозет, хай знає і мене.

СLХХІ
Покиньте дурощі на іншу, кращу ніч,
Хто панові доніс про таємничу річ?
Що вийде із сього? Мене воно лякає...
В цім хлопцеві сам біс у жмурки з чортом грає,
Геть із неспілою хлоп'ячою любов'ю!
Не до хихикання тепер: тут пахне кров'ю.
Він згубить голову, я втрачу любу службу,
А ви, мадам, усе - за сю скоромну дружбу.

СLХХІІ
Нехай би був хоч се високий прудивусь
Літ двадцяти п'яти (ще гається безвус!)
А то за це хлоп'я в такі сідати сані...
Я вашого смаку не розумію, пані...
(Боржій, паниченьку!) Пан буде вже туж-туж!
Ну, от він під ключем; нехай приходить муж!
До ранку, мо, ще сяк-так зможем відохнути
(Гляди, Жуаноньку, щоб там ще не заснути!)"

СLХХІІІ
Тут дон Альфонсо рип! Уже один тепер,
В Антонії язик, чи глас, затих - замер,
Ще вешталась вона. Пан повелів їй вийти,
Против сього було вже нічого робити.
Уже б тепер ніщо і їй не помогло;
Зіставшися, вона б зробила тілько зло.
Зирнувши на обох, вклонилась від порога,
Згасила свічку та й пішла собі небога.

СLХХІV
Альфонсо зупинивсь і стоячи мовчав,
А потім річ якусь вибачну розпочав.
Він не оправдував нічого, що тут сталось,
Що незвичайністю хоч у кого назвалось;
Та в нього рації якісь про все були,
Яких би і сто баб розпутать не змогли.
Се те, що ми, бувало, давніх часів
Звемо в риториці - джерело викрутасів.

СLХХV
Мовчала Юлія, дарма що на слова
Словами сипати була се голова.
Хто знає, чим її супружничок слабує,
Та на одно словце півсотні наготує.
Нехай він що хотя верез собі, реве,
А все-таки йому хоч трохи рот зажме,
Як скаже: "Одного нехай я справді маю,
А в тебе дак аж трьох коханок певно знаю".

СLХХVІ
А Юлія таки і мала добрий грунт,
Щоб мужеві в город цеглину швиргонуть,
Альфонсові жмурки з Інезою всі знали,
То, хоч свої гріхи у серденьку й шептали...
Та ні! Се не воно: бо з себе їх труснуть
Було їй все одно, що хусткою махнуть.
А треба думати - їй жаль було Жуана,
Щоб не дізнавсь, яка лежить на неньці пляма.

СLХХVІІ
Був ще один тут грунт, оце ж їх стало й два:
Про хлоню нічичирк Альфонсові слова.
Ревнуючи, мовчав, який-то був сіпака,
Що в спальні заховавсь, мов злодій-гайдамака?
Він, правда, здорово у загадку втручавсь
І таємницю всяк пронюхать силкувавсь...
Оце ж тепер йому Інезу нагадати -
Було б Жуана на тропак його послати.

СLХХХVІІІ
У делікатному случаї натякнуть -
Сього й доволі вже... Ні! Й оком не змигнуть:
Оце той такт (слівце і крадене, й мізерне,
Та, бачте, всю строфу воно в мені підперло),
Той факт, що женщину держить геть від тропи,
Де факти на виду, мов на току снопи.
Сі чарівниці так уміють нам олгати,
Так се їм до лиця, що тілько цілувати!

СLХХІХ
Зачервоніється, - ми й віри вже ймемо...
Так, бачте, я чиню... бо, звісно, мовчимо...
Про всякий же случай все нам оповідати,
Було б се - і кінця їх мові не діждати,
Як же знеможуться, задишуться, зітхнуть,
Понурять оченьки, слізоньки блиснуть...
Тоді ми миримось, ми і собі зітхаєм,
А там... а там... а там... вечеряти сідаєм.

СLХХХ
Скінчив Альфонсо річ і вибачки просив...
Дала її вона, на скільки стало сил,
І зараз на його накинула покуту,
Котра йому здалась тяжкою в ту минуту:
Бо в дещиці відказ був, як він не благав.
Мов перед раєм той Адам, так він стояв,
І каявсь, і боживсь так не чинить вовіки...
Аж зирк! Ге! Що се тут? Се пара черевиків!

СLХХХІ
Як! Черевики? Що ж? Їх носять в нас усі.
Аби приходились дамуні по нозі.
Та сі (о, як мені се тяжко говорити!)
Були такі, що їх дамуні не носити...
О боже правий! О!.. Побачив, ухопив,
І знов себе в жалю ревнивому втопив.
Альфонсо біснувавсь; стучали в нього зуби;
Трусився, верещав, кусав зі злоби губи.

СLХХХІІ
Осатанів, побіг шукать свого меча,
А Юлія собі - в клозет по панича:
"Втікай, Жуаноньку! Ой боже ж мій! Ні слова!
Дверей він не замкнув; тобі ся путь знакома.
Ти часто ганками приходив... О, втікай!
Ось ключ від садових дверей... Ох, поспішай!
Я чую ступаннє Альфонса навісного...
Ще світ не скоро; ще на вулиці нікого".

СLХХХІІІ
Ніхто не скаже, щоб се добре не було,
Та шкода, що на ум пізненько вже прийшло.
Пеню сю мусимо платити долі,
Говорячи, що ми в святій господній волі.
Минута - і Жуан доскочив до дверей;
Ще хвилька, да й утік би з ганок і з сіней.
Аж тут з мечем Альфонс. Жуан убік метнувся,
Старий від кулака хисткого простягнувся.

СLХХХІV
Тут світло згасло, і вовтузились вони,
Мов два чорти вночі у пеклі в сатани.
Антонія "гвалт!" кричить, а Юлія "рятуйте!",
Та слуги змовились: "Самі собі воюйте".
"О! Я помщусь, помщусь!" - Альфонсо верещав.
Жуан, хоч молодий, ще завзятіш гукав.
Жадав кривавої, мов той козак, роботи,
І мучеником буть не мав ніже охоти.

СLХХХV
Ще вкупі з піхвою Альфонсів меч упав,
І кожен ворога бив, як і в що попав.
І добре, що Жуан меча того не бачив:
Він був тепер такий запеклий і гарячий,
Що, певно б, рясту вже Альфонсо не топтав,
З-під кулаків його живий уже б не встав.
О женщини! Молю, самі себе щадіте,
По чоловікові й коханку не вдовійте!

СLХХХVІ
Альфонсо ворога задержать силкувавсь,
А той душив його і з рук у нього рвавсь,

І кров (із носа кров) між ними проливалась.
Земля під ними вже калюжею здавалась.
Аж ось наш молодик старого стусонув,
Відбіг останньої одежини, влизнув,
Як древле Іосип... Тут мовчком я замовкаю:
Бо більш нічим уже обох не порівняю.

СLХХХVІІ
Тоді вже тілько хтось із ліхтарем прибіг,
І предиковинний в саду зуздрів ночліг.
Антонія пластом в істериці лежала,
А Юлія собі обмерла, мов конала.
Альфонсо спиною обперся об рундук.
Валялися шматки одежини навкруг.
Кров на землі; чужі ступні, та й більш нічого,
Жуан замкнув бігом і сад ще у старого.

СLХХХVІІІ
Тут пісні сій кінець. Чи то ж іще співать,
Як голий хлопець біг додому ночувать?
Ніч-мати: все вона, мовляв кобзар, покриє:
Чи серденько горить жаданнєм, чи заниє.
Скандал, всім до смаку, розливсь на другий день,
І з тиждень тілько й чув усяк телень, телень!
Альфонсо про розвод трубив по всему світу,
З рогами вліз до нас і в аглицьку газету.

5. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 5)
СХС
Інеза ж - що робить? Щоб одвернути вбік
Скандал, якого ще не бачив чоловік
У шпанщині, після ненавидних ванадлів,
Дала святий обіт, помимо трибуналів,
Спалили восклу пуд в золочених свічках
Перед пречистою на древніх олтарях,
З поради ж баб, синка послала аж у Кадикс,
Щоб він кудись одплив, до Юлії не надивсь.

СХСІ
Казали, що Жуан скрізь буде мандрувать.
Де б міг нову мораль найкращу здобувать,
Найбільш у Франції, в Італії, де всюди -
Знаходять джерело її статечні люде.
А Юлія пішла в черницях вік кінчать, -
З якими думками, се може кожен знать
З її писання, що перед собою маєм,
І публіці його в науку прочитаєм.

СХІІ
"Мені казали, що ти від'їжджаєш... О!
Розмуно, добре се, а все ж гірке воно.
Не маю більше прав на серце молодеє...
Моє - довіку вже, мов літечко хмурнеє.
Любити гаряче - єдина в мене річ,
Про що нудьга ввесь день, про що журба всю ніч.
Пишу вам прихватком...
Коли побачиш пляму,
Се не сльоза: я вже не плачу, тільки в'яну.

СХІІІ
Любила я й люблю... За сю мою любов
Втеряла статок, честь, спасіннє... стигне кров!
Повагу світову й мою; та й не жалкую:
Ти пам'ятку мені зіставив дорогую,
Дорожчу над усе в моїм щоденнім сні.
Коли ж згадаю гріх... Се не хвала мені.
Себе картаю більш, ніж хто на світі інший;
Тебе ж я не виню, мій милий, наймиліший!

СХСІV
У вас, мужчин, любов - се річ переходна,
А в нас вся жизнь і всі одрадощі вона.
Про вас царські дворі та лагері військові,
Церкви з владицтвами, інтереса торгові,
Гординя, слава, меч, високії сани:
Все те сягає вам до серця глибини,
А нам одну любов, коханнє дано знати:
Любити, втратити, любить і знов теряти.

СХСV
Ти будеш в радощах і в гордощах ходить;
Тебе любитимуть і многих ти любить.
Про мене ж на землі - у серденьку ховати
Мій сором і печаль... Все зможу поконати,
Та як мені моє коханнєчко забуть?
Як з горенька мого глибокого зірнуть?
Люблю як перше... Ох! І тим прощай! Прощай!
Люби мене... Ні, се дурниця... Та нехай.

СХСVІ
Я вся одна любов, любов і слабота.
Яка була колись, і по сей день все та.
Як перш і по сей день з душею кров буяє,
Мов хвиля на морі, що вітер пориває.
Жіноцьке серденько! Не зможеш ти забуть.
Сліпуєш у всьому, єдина в тебе путь.
Як стрілка полюса вовіки не покине,
Так серце до свого коханого знай лине.

СХСVІІ
Не мушу більш писать... Про що більш говорить?
Та й гаюсь на сей лист печатку наложить.
Змогла б я все вчинить, все, що вчинила б інша:
Моя мізерія вже б не зробилась гірша.
І дня б я одного такого не жила,
Коли б людей печаль вбивала, як стріла.
Отсе ж я довго ще з печаллю буду битись,
І все перенесу, щоб за тебе молитись".

СХСVІІІ
Письмо на золотообрізному було
Папері писане тонесеньким пером.
І рученька її білесенька дрижала,
Як над огнем сургун, над свічкою держала.
Однак гірку сльозу вона впинила й тут.
Печать - геліотроп: "Elle vous suit par tout".
Ge motto різано на білім сердоліку,
Сургун був первий сорт: не відпаде довіку.

СХСІХ
Такий Жуанів був починок на віку.
Ще, може, розкажу пригоду й не таку.
Та мусять присуд свій письменні люде дати,
(Їх ласку за перо на шапці буду мати,
Не більше горя й їх письменницький каприз:
І вгору не здіймусь, і не спишусь униз).
Отсе ж почуємо й побачимо, як люде
Вподівають; що ще така тетрадь їм буде.

СС - ССХІІ
...................................................................

ССХІІІ
Спогляньте, в тридцять літ вже сивий я увесь,
(А в сорок і сніжком притрусить ще Зевес;
Та спроможусь-таки парик собі купити).
Вже літечко моє не буде зеленіти,
Проциндрив я його в квітчастому маю.
Шкода гукать-вертать назад весну мою!
Розтринькав капітал, завбожів я душею...
Не знятися мені над жизню, над землею.

ССХІV
Ніколи на мене не зійде, мов роса,
Та свіжота й ума і серденька краса,
Що з усього, що ми любовно обіймаєм,
Всі почуття нові і гарні висипаєм,
І в серці дбаємо, як бджілка в вульні мед.
О ні! Не взнати вже, що знав я наперед:
Бо не з природи ми ті солодощі брали,
Ми солодощами природи надихали.

ССХV
Ніколи, серденько, ніколи вже тобі
Не бути космосом у всій моїй судьбі, -
Ні вічним джерелом блаженства вже не бути,
Ні пеклом, - ямою усіх надій отрути.
О ні! Погинули всі мрії, всі мечти.
Тепер холодне, хоч єси й не гірше ти.
Я проміняв чувства на вважливий розсудок,
Хоч бог те знає, як він тут знайшов притулок.

ССХVІ
Минули дні мої гарячої любви...
Всі чари дівоньки, і жінки, і вдови -
Вдови наймешн - з мене безумного не зроблять.
Не згоден я тепер таке життє вести.
Взаємністю мене з ума їм не звести.
Зроблюсь п'ятницею: се панський звичай давній...
Ні, скнарою! Се більш до старощів пристане.

ССХVІІ
Амбіція була мій ідол; він розбивсь
Перед жертівнями утіхи і нудьги.
Вони ж мені такий покинули впоминок,
Що я над тим собі міркую під озимок,
І, мов та голова з Бакона мідяна,
Товчу: "Єсть, і було, й пройшло", - від сна до сна.
Блискучу провесінь мою заїли німфи.
Я серце на страсті потрапив, ум - на рифми.

ССХVІІІ
Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить
Листок непевного паперу, мудра хіть!
Силкуємось зійти в жару, в самообмана
На гору, хоч її вершина й у тумані.
Про се поет свою півношницю-свічу
Знай палить, і герой вбиває досхочу,
Як же потліє все, - мов на одну досаду,
Зістанеться ім'я, чи б'ють у славу ззаду.

ССХІХ
..............................................................

ССХХ
Я філософію, сказати, що люблю,
І часто сам собі, пречасто говорю:

"Уви!  Ми  родимось  на  те,  щоб  нам  умерти.
Про  смерть  ми  родимось,  щоб  їй  було  що  жерти.
Нелюбо  весну  нам  вітрами  поминать.
Коли  б  родилась  знов,  знов  смерті  треба  ждать.
Подякуймо  ж  богам  за  наші  дні  хороші,
Читаймо  Біблію,  лічімо  добре  гроші.

ССХХІ
Та  годі  вже  мені  читателя  нудить,
І  зо  сну  книгаря,  купця  мого  будить.
Коли  одно  'дного  ми  добре  розуміли,
Ще  перед  нами  дні  або  годи  й  неділі.
Тепер  за  дозволом  поет  вам  руку  дасть,
І  попрощається,  скінчить  свою  напасть.
Я  б  раяв,  щоб  усі  по-моєму  робили:
І  публіку  свою,  і  книгаря  щадили.