З доцільності світу, яку не збагнув подонині,
вільшина порошить жовтавий пилок,
доцільно біліє суха бадилина,
а поряд пронозить шиласта зелина
знекровлений снігом трухлявий листок.
Димок свердлуватий буравить повітря,
і запах сколихує приспану млость,
бо ти відхилявсь від доцільності світу,
і, час згайнувавши, змарноване літо
торік літаком доганять довелось…
Старі евкаліпти зеленим дозвіллям
втішали; та й море, слухняне, як пес,
то бігло слідком, то від люті кипіло…
Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло,
не зможе ніхто розімкнути й поднесь.
Бо час не розщепиш, як дошку, на тріски,
змоталось волосся й життя на клубок.
Цитриновий солод в краю надпонтійськім
гірчив, як і рідний стебластий димок.
Та втечею долю хіба надолужиш?
Чи виправиш щось у чернетці життя?
Чи морю співмірна весняна калюжа? —
І різні глибини, й не ті почуття!
Як дзеркало в хаті, вона соромливо
відбила вільшини, пилок і димок…
І стежку свою не згинаючи криво
вбік іншого простору й долей щасливих —
рішуче зроби непохитний свій крок!