Леся Українка

Дочка Ієфая

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Де ряст весняний золотом жаріє,

Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –

Хай він мене дощем рожевим скропить,

Оплаче цвітом молодість мою.

Там, кажуть, з гір усю країну видко, –

Нехай востаннє я побачу більше,

Ніж бачила за все життя коротке,

Хай стану ближче до ясного сонця,

Скажу йому: веселеє, прощай!

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

Я ще ніколи так їх не любила,

Як от тепер востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо, – піснями

Веселе дівування пом'янем.

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

А вітрові свою дівочу волю,

Мов пелюстки, осиплються бажання,

У світ пущу з піснями всі думки.

Хай я сама сирій землі належу, –

Віддай мене тому, кому обрік, –

А те, що я на горах заспіваю,

Належить сонцю, вітрові й весні;

Кров кане в землю, а воно полине…

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

Що вже несила буде покидати

Хорошого весняного життя.

Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,

Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,

Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

Такої пісні вже б не заспівала,

Життя такого більше не зазнала б,

Як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Коли ти хочеш, щоб твоя дитина

Одважно йшла на передчасну страту,

Очей в сльозах до гір не обертала

І з сонцем не прощалася риданням,

Тебе, людей і бога не кляла !

4.02.1904. Тифліс