До сивих брів обдмуханий морозом,
спинивши сніг, стояв похмурий ліс;
і вітром гострим холодило сльози,
і світ ламався у кристалах сліз…
Так-так, так-так — давно посутеніло,
ліс підступився, шум подаленів,
і виклично на рам’ї обважнілім
вінок лавровий смушком забілів.
Оце тобі за всі твої звитяги,
за затяжний, невпинний марафон:
вінок з цибулі, самогон з баклаги
і ряд берез — облуплених колон…
Оце тобі за всі твої утрати:
зашерхлий світ у горошинах сліз,
і небосхил розпиляний, щербатий,
і просіддю спорошений весь ліс.
Біжи, біжи, надсаджуючи силу,
можливо, навіть голос доженеш,
але поглянь, і хмари зупинились,
не знаючи своїм тулянням меж…
А ти ж бо знаєш, серцем відчуваєш
свою межу, свій неминучий край;
чого ж біжиш, що й долю обганяєш,
ще й сам собі волаєш: — Доганяй!