Святкову блакить лиш відтінюють хмари,
що разом із небом за обрій пливуть.
І дно прозира крізь промоїни й шпари,
і видно камінчики круглі, як ртуть.
Мені відкриттям об’явилась безодня:
в союзі із спокоєм дух воскресав,
поволі тепліло повітря холодне,
і світлістю дня наливався ти й сам.
І тільки печаль, відтінивши святковість,
відкрила в єстві глибочезне вікно,
де видимі стали камінчики мови,
камінчики слів вже забутих давно:
рос-хорс-жор-жур-жар-журавлина;
так наче у руки посвітича взяв —
крізь нетрі пройшов, крізь нічну горловину,
і Кия по той бік нетями впізнав.
Він душі незримі в човні перевозив;
гріхами обтяжений човен важкий
не міг перевезтись на той бік морозів,
і, хвилею гнаний, він плив навпаки:
до требищ, до капищ, до храмів, кумирень,
до всіх Святовидів, Хорсів, Берегинь…
Та раптом його крутонуло на вирі,
і каменем слово шубовснуло: «Згинь!»
І біль обізвався далекий в легенях,
у горло ввійшла лійкувата вода,
і пам’ять моя відступилась від мене,
і лущився голос, неначе слюда.
І щось відкривалось у прірвах блакиті,
у тиші дзвенючій, тугій німоті.
Печатки пелюсток на ликах розмитих,
ніколи не бачених в жоднім житті.