Вже дніло. Вітерець, немов на скло тоненьке,
Наліг на дніпрову ще не рухому воду.
Старий дід, на весло опершися легеньке,
Відчалив, бурчачи на хлопчика за шкоду.

Од весел хвилечки, розбігшись дітьми всюди,
Під човном гралися і піною кипіли.
Напруживсь, затремтів наш парус повногрудий,
І ми, мов лебеді, понад Дніпром летіли.

Червоним золотом, сріблом блискучим, чистим
По небу скрізь вились, перевивались хмари.
Над Дніпровим руслом, над зеркалом огнистим
Серпанком тумани злегенька повівали.

Он у воді дуби по пояс, мов тритони;
Там на горбу рядком тополі зеленіють;
Тут весняні блищать попід селом затони,
І яблуні в цвіту оддалеки біліють.

Цілується з Дніпром земля в квітках пахущих;
Пташки, мов дружненьки, вітають цілуваннє;
Мов повідь, поняли пісні і села, й пущі,
І соловейко їм дає порядкуваннє.

Ось луки оксамит зелений простилають,
І золотом пісок поблискує між ними.
Ось гуси, знявшись, в очеретах сідають,
Кигикають чайки над гніздами своїми.

Зостався б тут навік дивитись, дихать, слухать.