Навперестріч ішла ти, доле,
аби здійснитися життям;
та розминулись — і по колу
і досі ходим — дні ж летять…
А з поля літ ізнов водою
сніги стікають у ярки;
ліщини кущ, що був тобою,
сахався теплої руки.
Лише торкавсь — ти завмирала,
а відступавсь — хиталась ти,
коли ж ішов — слідком ступала
по колу болю й самоти.
То несподівано вербою
по обрію життя ішла,
і, заворожений тобою,
вдивлявся — пляма чи імла?
А щоб мій здогад був напевним,
розтанувши, зникала геть;
а я ставав провалом темним:
— Проходь крізь мене, йди вперед!
Ти — деревом, що серцевину
назовні вивернуло, глянь,
втягла гілля усередину:
ні шелестінь, ні хилитань…
Лиш чути запах деревини,
що сповивав, хмелив мене…
— Домівко, доле, домовино,
хто ж твоє коло розімкне?