Так довго тривав цей прояснений день,
день зміщення часу, запилення сосон,
який був можливий отут — більш ніде,
день сонця й вітрів безголосих.
І буйволи в річці, немов валуни,
чорніли, бурунячи воду.
І сходив чабан на поріг кам’яний,
немовби долав перешкоду…
І тіло моє, горілиць на піску
простерте, — пилком покривалось,
і слухало спиною землю сипку,
і чуло глибинність металу.
І серце, мов компасна стрілка, весь день
здригалось, торкаючись ребер,
так ніби в глибинах земних, більш ніде,
твій полюс — притулок для тебе…
Та свідчили очі — під небом ти був,
ізвідти у паділ вдивлявся…
покрилася пам’ять пилком, й ти забув
піднесення власне над часом…
Схитнулися сосни — пилок зашугав,
мов вивергнувсь з вічного жерла,
вода закипіла в тісних берегах,
і буйволи річку заперли.
І стукав ґирлигою в землю чабан,
щоб камінь у неї запався,
стелився над соснами жовтий туман —
ти жовч ту ковтав і пилком захлинався…
Упорівень з соснами тіло тверде
росло — костяне, волокнисте.
І серце спинялось отут, — більш ніде,
загускла і кров смоляниста…