Вогнем смичка обпалено горшки,
в затишку срібному цвіркун снує кубельце,
на конях синіх ручі дітваки
до ставу йдуть — брязкотить відерце.
Вишнева спіль на глиняній стіні,
химерна тінь — то сутінь на коні.
А стукіт кутий! — в сіно загрібайся
або очима в небо розростайся.
Солодкі губи, бо солодкий страх
веде до згуби під відкритий дах.
Там срібна нитка, довга, шовкопрядна,
вже обвива… Я — кокон безпорадний.
Мохнаті ноги ходять там і тут,
рогів цапиних роговіє жмут,
а сіно, наче решето, діркасте:
із нього можна випасти й пропасти.
І подоросліть можна до світанку,
коли усе прозоріє, як склянка.