Чи пам'ятаєте, коли я говорила

Замовкли молитви, озвались гучні дзвони

І рушила серед юрби труна;

Мені в душі озвались інші тони,

І думка раптом стала голосна.

Незчулася, коли заговорила

Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали». Тільки що злетіли

Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли

На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова…

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам'ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими

І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів, –

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі –

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам – після погребу танці?

Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого,

Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

30.11.1900