Чує лицар серед бою,

що смертельна рана в грудях,

стиснув панцира міцніше,

аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама,

що поблід її коханий,

що рукою стиснув груди, –

носила до нього джуру.

– Пане лицарю, вас просять

залишити бій кривавий

хоч на ту малу часину,

поки рану перев'яжуть.

Є у нас м'які завої

і бальзам на рану гойний,

там на вежі біла постіль

вже давно для вас готова.

«Любий джуро! щира дяка

тій, що шле тебе до мене,

але я прийти не можу

на запросини лагідні.

Якби я хоч на хвилину

скинув сей залізний панцир,

кров би ринулась потоком

і життя мов порвала б.

Бо й такі бувають рани,

що нема на них бальзаму,

що нема на них завоїв,

окрім панцира твердого».

– Ох, мій пане, ся відповідь

зранить серце ніжній дамі! –

«Може, має дама панцир,

Хай його міцніше стисне».

Кімполунг, 6.06.1901