Леся Українка

Чом я не можу злинути угору

Чом я не можу злинути угору,

туди, на те верхів'я золоте,

де місяць просвітив біляву хмарку?

Я ж бачила, як хмарка та вродилась:

вона повстала з гучного потоку

туманом білим, парою без барви

і тихо поплила понад водою

глибокими ярами далі вгору,

поволі підвелась, немов насилу,

і вгору подалась. Вона чіплялась

за смерекові гребені зелені,

за уступи обголеної кручі

і за колиби там, на полонині,

немов людина, що з тяжким зусиллям

на гору добувається. І вийшла,

і стала на верхів'ї, і всміхнулась

до місяця, мов дівчина білява,

і заясніла, легка та прозора,

мов ясна мрія. Хто у ній пізнав

оту важку, безбарвну, вогку хмару,

що сунулась так тяжко по долині?..

Ой гори, гори, золоті верхів'я!

Та нащо ж я до вас так пориваюсь?

Та нащо ж я люблю вас так тужливо?

Невже мені не суджено дістатись

на ваші заповітні високості?

Коли мені не дано крил міцних,

щоб я могла орлицею підбитись

геть високо понад найвищі гори,

то прагну я собі потоків сліз,

гарячих сліз, нестриманих, раптових,

що рвуться з глибини самого серця

джерелами живущої води.

Нехай би з них душа моя повстала

і з мукою тяжкою подалася

на те верхів'я вічно світлянеє,

що мріє здалека моїм очам

так неприступно, як і тії гори,

що я на їх лиш мрією літаю.

І, може б, дух мій, наче тая хмарка,

на високості раптом одмінився,

просвічений нагірним, чистим світлом.

Буркут, 4.08.1901

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Леся Українка»