Далекий поклик зваби та жаги,
журо моя, далекосте співуча:
вже вийшов голос мій за береги
і обрій перевищив, наче кручу.
О невимовносте, нетанність крижана,
вже крізь яку і зелень проступила.
Та в поклику ні берегів, ні дна,
і зглибити його, як біль — несила.
До губ тулю дуплянисту дуду,
видмухую не голос, а пилюку.
Повітря клейкувате на меду
в суцільний гул посклеювали звуки:
грай гайвороний, жайвороний спів,
скрип дерева, розсохлої підлоги, —
і позлипались карамельки слів,
які носив був за щокою довго.
Все в купі, мішма: солод і смола,
шмат бурштину, і дьоготь, і вощина,
прожилки, скельця, пір’я для крила —
все склеєне, злютоване в єдине…
Ой, відокрем і духом роз’єднай,
із слова «ліс» хоч вилущи «вільшину»,
бо поклик зваби й згуби, як вода,
давно уже перетворивсь в крижину.
Та чую, чую: тріщина біжить
по Клязьмі, Рузі, Вовчій та Славуті,
і голос поточкований струмить
не ручаєм, а пухирцями ртуті:
— ко-ха-на-ві-що-ден-ні-му-ки-ці —
— минуле-чи — достой-не-покли-кання?!.
З губ спорскують краплини-пухирці,
тяжіючи до змісту, до єднання:
і я ось-ось все висловлю, стривай,
лиш хай спаде вода й відкриє мої губи…
Перед очима вироста трава,
і кличе пташка з погніздов’я: — Лю-бий!