Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь
в мені, в тобі… І будь-яка тривалість
огидна нам, як почорнілий сніг,
що завалявсь на клумбі привокзальній.
А простір ніби в потяг перейшов,
у синій потяг, зменшений до крапки…
Заглибившись у зір, він, мов цвяшок,
зіниці рве, а потяг їде хряпко…
Ніби не він, а ти його везеш,
в тобі колеса стукають на стиках
днів і ночей… Авжеж, авжеж, авжеж…
Збігає біль по довгих рейках крику…