Від звуків у небі лишаються смуги —
вони так повільно за вітром летять…
Ген — голуба туркіт, он — щебет вівсюги,
а ген — на блакиті чий звук, мов печать?
Скріпивши повітря, насичене киснем,
сидить нагогошений птах і мовчить,
і в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш,
і крик не запишеш в холодну блакить…
А птах той пильнує, очиськами блиска
і дзьобом штрикає повітря, мов віск…
Який попільнастий — не птах, а пташисько,
та ще посміхається мудро, як сфінкс.
— Гай-га! — але він ані зрушив,
лиш клацнули ножиці дзьобу страшні,
він щось відхватив — чи серце, чи душу,
бо порожньо стало у грудях мені.
Чикригнув ще раз, і дня як не стало:
згорнулась блакить в календарний листок.
Лиш пір’я навколо, як попіл, літало,
у вуха ж цідивсь лійкуватий пісок.
І як я забув, що є слово спасенне,
що згорнуться крила і зменшиться страх…
Лиш вимовив «завтра» — і світло священне
уже розгорілось на давніх вітрах.