Був день — пам’ятаєш плазучого змія? —
виткий, холодкавий, похітливий весь.
Імення твоє було інше, Маріє,
а клен той же самий — він знову воскрес.
І легко було нам траву розгортати,
холодну суницю шукати на двох
й не знать, що за нами пильнуються чати,
що погляд хижацький до спини присох.
Пригадуєш, яблука в круглих долонях
і трепет, що пальці негнучі пойняв,
і цвів понад міру спалахнутий сонях.
Він вдруге зацвів… і обсипавсь на днях.
Хіба ж все минулось?.. Ще ж літо триває,
і трохи відсунуто пам’ять вперед.
Давай, мабуть, зійдем з п’янкого трамвая
і птиць паперових пошлемо у лет.
І може, ще знайдемо ягоду пізню,
оту солодинку, що зводить уста?..
Дві стежки в траві протолочимо різно,
і ягода в жменях… та тільки не та.