Полив’яно-струмно шляхи розлилися,
по обрію щедро хтось поле засклив,
а в ньому лиш жайвір дрібненький відбився
та хмари, що з воску за ніч натекли.
Спливала за полиском скирта соломи,
мов нагад доречний про вічні труди;
побачений світ ніби став незнайомим,
так, ніби із мандрів вернувсь ти додому
і в люстрі побачив себе — молодим…
Відсиріли стіни, і пустка довкола,
і стеля присіла на плечі тобі…
І рід ти побачив у дзеркалі поля,
і батька впізнав по фуфайці в юрбі.
Ось руки мужі на чепіги поклали
і рушили мовчки по тріслій землі,
плугами кололись повздовжньо дзеркала,
проте іще глибші світились з ріллі;
хохітви і дрохви урозтіч летіли,
коли в різнотрав’я занурювавсь кінь.
і стежка раптово кололася біла,
а з неї смолою точилася тінь.
В розверзнуту землю усе западалось:
і коні, і птиці, і люди, і світ,
щоб згодом весь простір тобі віддзеркалив
і час, і життя, затверділе, мов лід.
Та люди в зворотній чіткій перспективі
були, як здрібнілі китайські божки,
і дзеркало поля кололося криво,
і ти сам від себе тікав навпрошки…