Блажен, хто оддалік від гомінких турбот
не дбає про свій пай, кладе цілушку в рот
і думає про мить прожиту, пам’ятку,
що в солі солод є, а мед — у гірчаку.
Блажен, хто береже розважливі слова,
і радістю журбу іржаву сповива,
і, випивши вина прозорого ковток,
бере у праву руч, мов берло, колосок.
Блажен, хто чує рух і в колуванні днів
на забува про час, про обшири земні
і бачить поза всім безмежну широчінь
і що минуща плоть безслідна, наче й тінь.
Блажен, хто з дня у день весь многотрудний вік
не випускає з рук чепіг, а у засік
по зернятку збира, щоб лан не здичавів,
щоб марним не було це колування днів.
Блажен, хто слово «хліб», як «доля», вимовля,
ласкавіє до тих запліднена земля:
то луг пласта до ніг, то пагорб підійма,
то, розступившись враз, углубину прийма.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »