Блажен, хто оддалік від гомінких турбот
не дбає про свій пай, кладе цілушку в рот
і думає про мить прожиту, пам’ятку,
що в солі солод є, а мед — у гірчаку.
Блажен, хто береже розважливі слова,
і радістю журбу іржаву сповива,
і, випивши вина прозорого ковток,
бере у праву руч, мов берло, колосок.
Блажен, хто чує рух і в колуванні днів
на забува про час, про обшири земні
і бачить поза всім безмежну широчінь
і що минуща плоть безслідна, наче й тінь.
Блажен, хто з дня у день весь многотрудний вік
не випускає з рук чепіг, а у засік
по зернятку збира, щоб лан не здичавів,
щоб марним не було це колування днів.
Блажен, хто слово «хліб», як «доля», вимовля,
ласкавіє до тих запліднена земля:
то луг пласта до ніг, то пагорб підійма,
то, розступившись враз, углубину прийма.