Блакитне додалося до блакитного
і засмутилося —
пригадалось літо,
мов протяжний поклик.
Ти — на піску!
А погляд закороткий,
щоб тебе торкнутись…
Та що слова?
Я розповім руками
про жалі минущі, немов сліпець.
Хай розповідь недовга,
мов отрути шлях до серця, люба…
Життєву рану я губами стисну,
щоб сіль не сипалась
і час не запікався.
Я йшов на десять літ попереду,
щоб вивихнуту душу привчить до муки,
болем призвичаїть.
І наповнить очі не далечінню,
а зеленим світом…
І озирнувся — ти слідком ступала,
печальноока,
і співала «гулі»…
О невсипуща муко!
Я шкребу долоні —
та виступають плями
твого тепла, присутності твоєї.
А до мойого зору додався твій,
а слово ввійшло в слово
і заніміло,
чуєш?!