Біля очей, на дотик пучки,
на довжину відлуння — ти…
Пробач, що я мовчанням мучив,
що тінь, мов каменя, котив.

Тікав від тебе і від себе,
себе ошукував, брехав,
не царював, а лише жебрав,
не володів, а тільки брав.

І маю за видатки плату,
став тим удаваним, яким
зліпив себе — душа горбата,
і запеклися п’ястуки.

А ти на пімсту щедра, мила,
зійшла у очі, наче дим,
й того, що сльози ще не змили,
стинаєш полиском води.