Понаджений прихильністю снігів,
ошуканий, спонукуватий криком,
він відчував себе рівновеликим
безмежності, відбитій в люстрах днів.

Слід залишав і думав: наповічно,
але вода ішла йому навстрічно,
змиваючи відмітини й відбитки,
і обертала машкару трагічну
на реготню, що розповзлась на нитки.

Щоб хоч крижину зберегти на згадку,
усі струмки він заганяв у гатки,
міняв супротно вперту течію,
лопатою все тіло ручаю
рубав. Перекидав у спогад довгу кладку.

Та й пам’ять зраджує: січнева білість де?
А талий сніг впотужнив тільки воду…
І порожнина ширшає — гуде,
віщуючи безмежжя і свободу.