Березо, мальована сіллю по шибці,
в тобі лише очі і можуть гніздиться.
Вершечком співка, марев’яно-прозора,
ти, ніби сорочку, іскинула кору —
вона біля стовбура зібгана тінню,
і думка з мовчання, неначе з одіння,
звільнилась — лунка, прощавальна і гостра,
прошила навиліт посріблений простір.
Ще тіло похмільне від любощів ночі,
і світяться плечі твої непороччям,
а в жилах гуля моя іскорка крові,
світи сполучивши, зав’язує нові.
Вуста випромінюють світло рожеве,
бо ще не давали імення деревам,
бо ще не назвали це срібло снігами…
Та вже деревина зросла поміж нами.
З грудей її видихав, висльозив, вирік,
і сам коло неї ізмаливсь, не виріс,
обличчям зчорнів, наче ночі напився,
а очі закрили долоні, мов листя…
Бо соромно: ні, не за тебе — за себе,
кохання гріховне, любашне, ганеба…
Весняного цвіту терпкі плодоноси,
бо в зав’язях світу присутня і осінь…
І як же не думать мені про опісля,
якщо тій березі в очах моїх тісно…
Росте вона сіллю, і …лускає шибка…
і вже мені, люба, нічого не видко…