Що ж мені свідчать твої зморшки?
День надійшов і відійшов.
Дощ розгулявся — чорні стьожки
гадючаться з-під підошов.
Несеш вогонь на щедру річку,
виймаєш весла з-під пахви
і воду міриш опівнічну:
назустріч спогадам пливи…
Ой, скільки ж там свинцевих зблисків,
а криці рясно, а вогню…
Тож смерть іздалека-ізблизька
кропила вперту течію.
І каламутились джерела,
і гіркло на вустах пиття…
Збігла вода, по щезлих селах
знов твердо крочило життя.
І переможцем-оборонцем
ішов і ти — стопа в стопу,
і запікались зморшки сонцем,
як вся твоя життєва путь.
І річка гнула хвилю круто,
і шепотіла у пісок,
що нам вода не дасть забути
про скаламучений ковток.