Юрій Покальчук

Август

Скло шиби приємно холодило обличчя, розсилаючи промені прохолоди далі, по всьому тілі. Август стояв біля вікна, притулившись до скла щокою. У дворі рожево цвіла яблуня. Яскрава ніжність у кольорі квіток. Заплющив очі. Весна зникла, і залишилась нескінченна втома, яка давно не полишала його, лише відступала час від часу десь у глибінь. Щоденно – клубок беззмістовностей. Суцільна ніч. Війна. Єдине – Марія.
Боже, де ж цьому кінець? Чи існує він узагалі? Убивати людей. Професія солдата, якої він ніколи не збагне до кінця. Що таке людина? Шмат матерії, що став на задні кінцівки, сформований у якісь обриси. Тимчасове, перехідне. Де ж береться в людей бажання убивати собі подібних? Бажання. Навіть спрага до вбивства.
Нещасна велика Німеччина. Може, хоч тепер скінчиться абсурд, нелюдська жорстокість... Може... Марія.
Коли все почалось, навіть важко сказати. Ворожі холодні погляди Марії і її матері, коли він став до них на квартиру. Йому було байдуже. До всього байдуже. Повсякчасне розуміння безглуздя всього, що відбувається навколо, і болюче відчуття власної неспроможности хоч чимось зарадити, якось зупинити, відняло у нього, здавалось, усі почуття. Ні, таки не цілком було йому байдуже, але погляди Марії і її матері ставали у ряд зі всім, що спричинилось до його апатії. Скільки бачив він тих поглядів, сповнених ненависти, спрямованих на нього, чужинця, загарбника, сіяча руїни та смерти. Хіба це він? Але як частка, таки він і теж. Фатум.
Він мовчки пройшов у кімнату, яку йому показали, і того вечора більше не бачив господарів хати. Лежав на ліжку і дивився в стелю.
Такі повелося. Проходив мовчки у свою кімнату і майже не з’являвся. Минув місяць.
Робив різні дрібні послуги господиням дому, не питаючи, що треба і чи треба. Майже механічно. Але навіть механічно добро було робити легше, приємніше. І він йшов до колонки по воду, коли бачив, що немає у відрах води. Клав частину свого продуктового пайка, не звертаючи уваги на реакцію жінок. Стара дякувала. Марія мовчала.
Одного разу він запитав у старої, як вимовляти по-українському якесь слово. Вирішив вивчити ще одну слов’янську мову. Все-таки фах. Колишній філолог-славіст. Це теж виглядало безглуздо. Філологія у військовій формі. Але все-таки. І він взявся за мову. Це займало час та увагу, чого він і хотів. Мати тоді не могла второпати, чого він хоче, і відіслала його до Марії.
Перша з нею розмова. Вона пояснила спокійно, чітко й холодно. Подякував і
пішов. Але відтоді звертався до неї часто. Згодом вже балакав з жінками по-українському. Вони сміялися з його вимови та помилок, але це йому подобалось і він сміявся разом з ними. Прохав виправляти його помилки в мові.
Мати дивувалась. Чудний німець. Але добрий, слава Господу. Хоч німець, але добрий... Він чув, як стара балакала з сусідками. Хоч гаспид, а добрий, нічого проти не можу сказати... не зреаґував на ці слова старої, але в душі щось заворушилося знов. Хоч німець... Парадокси життя. Парадокси сприймання людиною світу. Хоч німець, а добрий. Хоч слов’янин, а розумний. І таке доводилось йому чути.
Відтоді він став ще уважніший до жінок. Йому подобалось в цьому місті. Обличчя людей, навіть захмарені війною, були приємні. Інші, ніж німецькі, зовсім по-іншому сформовані риси, інші вирази лиць. Але йому подобалось.
Він завжди любив дітей. Колись на вулиці простягнув цукерку малюкові років семи. Але тільки він хотів погладити русяву голівку, малий злякано рвонувся від нього вбік, і рука на мить зависла в повітрі і впала. Більше ніколи не дозволяв собі зробити такого жесту. Часто бачив перед собою очі того хлопчика – великі, сірі, сповнені жаху. Німець.
Бувало, Маріїна мати нездужала, та раптом заслабла всерйоз, так що не могла і встати. Він приносив ліки, продукти, але стара танула як віск. Марія чергувала день та ніч біля ліжка матері, беззвучно плакала, коли мати спала, і всміхалась до неї, коли та прокидалась. Август теж переймався недугою старої. Біда в хаті. Це несподівано лягло і на нього.
Марія гейби й звикла до нього. Тепер, при хворобі матері, радилась з ним, коли не було сусідок, не бридила вже його допомогою. Навіть часом прохала щось зробити. Колись спитала, навіщо він вивчає українську мову. Август усміхнувся. Я – філолог. Фахівець зі слов’янських мов. А тепер нагода вивчити ще українську. Та й просто мені цікаво спілкуватися з людьми тією мовою, яку вони вживають між собою. Так легше зрозуміти народ, як щось ціле, і людину, як особистість, конкретну з’яву.
Август говорив довго та запально, і йому чомусь хотілось говорити й говорити. Хотілось пояснити цій чорноокій українці, що він та війна – це різні речі.
Вночі він прокинувся і зрозумів, що закохався в неї. Осягнувши це, він заплакав. Вперше за роки мовчання, притлумлених почуттів, апатії. Плакав довго і важко, але сльози звільнили. Транс закінчився.
Маріїна мати померла одного спокійного ранку, несподівано, бо перед тим почула себе значно краще й хотіла навіть встати.
Поховали. Допоміг, щоби викопали могилу, дістав труну. На цвинтарі, коли
ховали, не міг бути. Не вільно німцям бути серед місцевих. Сидів у хаті, чека
Марію.
Вона в той вечір ночувала у сусідки. І наступний. Потім пішли з Марією на цвинтар, до невисокої купки землі з дерев’яним хрестом. Він у цивільному костюмі. Стояв поряд з нею, її невиліковним горем, безпорадний допомогти, боячись ненароком образити. Мовчав, зціпивши зуби. І коли вона припала до нього, захлинаючись у плачі, в пориві відчаю, гаряча хвиля співчуття, кохання та болю поглинула його і сльози самі потекли з очей.
– Нічого, – сказав він, – нічого, – таке життя, бідна Марійко...
Він не знав, що сказати, як її втішати і знову замовк розгублено, лише міцно обійнявши однією рукою дівчину за плечі. Холодний листопадовий вітер куйовдив його біле кучеряве волосся, єдину світлу пляму серед темно-сірої понурости цвинтаря у пізню осінь.
З того дня Марія якось відчужилась від Августа знов. Вони майже не розмовляли. Август частенько сидів довгими неспокійними вечорами сам у кімнаті, несамохіть прислухаючись до розмов Марії з сусідкою чи до кроків дівчини, до звуку її рухів у сусідній кімнаті.
Вона заговорила до Августа перша, попрохала допомогти нарубати дров. Август радо відгукнувся, і ввечері знову поточилась розмова. А за дні вона послизнулась на порозі, впала з двома повними відрами, боляче вдарилась та розлила воду. Від болю й досади заплакала. Август щойно зайшов у хату і саме роздягався. Він кинувся до неї, підхопив з підлоги, пригорнув, щось сказав, втішаючи, і несподівано для себе поцілував мокре від сліз смагляве обличчя. Марія різко шарпнулась від нього, і в Августа все захололо всередині. Однак вона не вирвалась з його обіймів. Раптом напруження її тіла ослабло, і обличчя знову притулилось до обличчя Августа.
Щастя.
Август тепер знав, що воно коротке як мить, що воно зникає, і зникне й тепер. Це знання жило в ньому десь далеко у глибині глибин, інтуїтивне, напівсвідоме, воно повнило його страхом, що сон ось-ось закінчиться, що все зламається, як ламалось завжди в цьому світі, а надто зараз, і прийде ніщо, прийде зло. Бо навколо була війна. А він був однією із складових частин війни. Солдат армії окупантів.
– Боже мій, але ж ти – німець, Боже мій, чому ж ти – німець, Августе? – плакала Марія тієї першої ночі.
– Я люблю тебе більше за життя, я люблю тебе, як тільки можна щось любити, я кохаю тебе, – казав Август у відповідь. – Кохаю тебе. Ніколи й нікого ще не любив так і не любитиму. Гадав, що загубив вже спроможність любити будь-кого з роду людського. Бо люди сіють зло, обман, лицемірство, смерть. Утомлений, вичерпаний геть, я волів померти. Ти – моя єдина втіха, ти – моє
життя, сенс мого існування віднині й назавжди. Скільки тебе любитиму, стільки
житиму. Маріє, єдина моя, єдине моє щастя!
– Я кохаю тебе, Августе, – казала Марія, – що б не стояло попереду, чого б не було позаду, я кохаю тебе одного, тебе. Назавжди!
Похмурі дні та щасливі ночі. Він міг собі сказати – я йду додому, і знати. що це не фальш. Бо там була Марія.
Він розповів їй все про себе... Один на світі. Батьки й сестри загинули разом від однієї бомби. Двадцять вісім років життя. Десять – поступового накопичення образи, втоми, зневіри. Країна у фашизмі. Єдиний світлий промінь – Марія.
Тримав її в обіймах, заплющував очі і бажав, щоби ця мить продовжувалась назавжди. Все його життя. Хай нічого, нікого, тільки б так. Але ранок проминав, і він знову йшов на службу.
Міркували вдвох, що ж робити? Як жити далі? Август казав – вирішуй ти, Маріє. Для мене немає іншого шляху, тільки з тобою. Вирішили, що він залишиться тут. Німці відступали, і швидко вже Радянська Армія повинна була зайняти й це місто. Августа мучили сумніви й ставало лячно, але він вирішив – залишиться. Будь що буде. Відбуде полон, а тоді матиме змогу повернутись сюди чи кудись, але бути з нею, з Марією. Зрештою, буде якась визначеність. Якийсь кінець цьому безглуздому існуванню.
Настав день – німці відступили. Август не поїхав. Переховався. Це було вчора. Остання ніч, повна тривоги, пристрастей, почуття та страждання. Ранок. Сьогодні. Радянські війська займають місто.
– Я піду сама скажу, хто ти, який ти, і тебе не займатимуть... Я знаю. Наші не такі. Роздивляться, зрозуміло, попитають там все, перевірять і відпустять. Ти ж не чинив нічого поганого. Всі це знають. І сусіди наші. І взагалі. Це ж наші радянські солдати. Ти побачиш, Августе, все буде добре. Але я таки піду, а то ще зопалу хтось наскочить, не добравши толку... Краще я сама розповім... Так буде краще...
– Зачекай, – Август підійшов і обняв її. – Я тебе благаю, зачекай ще одну мить. – Він притиснув її до себе. Запах її волосся, дотик її щоки. Моє примарне щастя, куди ти тікаєш? Він заплющив очі. Боже мій, що далі? Невже таки все скінчиться? Як скінчиться?
Вони стояли так довго. Час зупинився, і вже не залежало, – мить, година чи вічність. Десь стріляли ще та рвались снаряди. Вже далі, за містом. Обоє мовчали.
– Я піду, – мовила Марія, – я мушу. Так буде краще. – Вона зблідла. Видно було, що їй страшно. – Я піду.
Він проводив її поглядом до дверей, не сходячи з місця. Потім підійшов до вікна і стояв, притулившись лицем до скла. Дивився, як вона йде стежкою до
хвіртки, виходить на вулицю, бліда, проте повна рішучости. Потім зникла її
фігура, і вулиця спустіла. Зараз ніхто не ризикував там з’явитись.
Десь не дуже далеко раптом вибухнув снаряд, і в шибах затремтіло скло. Як там вона? Хоч би її не зачепило ненароком якимось осколком. Стріляють. Вбивають. Війна. Беззмістовність вбивства людини людиною. Любити та вбивати. Як це різно. Для людини.

А нині життя – суцільна ніч. Війна. Єдине – Марія.
На вулиці з’явилось двоє радянських солдатів уперше. Ось вони. Вороги. Так нас учив фюрера. Так було. А тепер вороги чи ні? Для мене? Виходить, ні. Бо Марія. І взагалі – досить війни.
Він побачив Марію, яка швидко йшла поруч з ними і щось промовляла. Вони вже підійшли близько до будинку, і Август міг побачити добре їхні обличчя. Невисокий, зовсім юний солдатик зі світлими вусиками та кремезний червонолиций, значно старший за першого. Всі троє завернули на подвір’я й пішли стежиною до будинку.
Страх.
Враз кров кинулась Августові в обличчя, і він схопився за пістолет. Але вт у ж мить опустив руку від кобури. Що він може зробити? Що він повинен робити? Себе захищати? Як? Перед ким? Переплутаність вимірів моралі та правди, збочений сенс. Що робити? Все попливло перед Августом, заповільнене й відсторонене. Думка снувалась поволі, на поверхню спливала знайома апатія, транс беззмістовности. Навіщо все це в житті людини? Що ж це ми робимо, мізерні люди, коли нам одміряно жити всього від і до? Зрештою, яке має значення одне життя? Моє життя – Марія. Що я можу їй подарувати? Славу запроданки, що жила з колишнім окупантом? Зрадниця – їй скажуть. А може, ні? Таки так.
Він дивився у вікно, вже не зовсім сприймаючи як реальність те, що солдати йдуть по стежці до хати і Марія з ними.
Вони вже були на ґанку. Август чув якісь слова. Несилий був відірвати щоку від холодного віконного скла. Надворі світило сонце. Цвіла яблуня. Весна. Кінець.

Двері відчинились різко, і червонолиций солдат рвучко заскочив у кімнату з вигуком:
– Руки вгорУ1 Руки вгору! Вгору!
Август лежав долі, незграбно підігнувши ноги. Голова, похилена трохи вбік, повернута до вікна. Довгі пасма кучерявого білого волосся розкинулись в безладді на лоб, на підлогу. Широко розплющені очі дивились блакитними
льодинками у безвість. Він був в акуратному мундирі зі старанно відрізаними
погонами. На лівій кишені мундира розповзлася велика червона пляма, що все збільшувалась та багряніла, недалеко від непорушної руки, вузької, довгої долоні з тонкими пальцями.
– Ну ось, – сказав червонолиций. І замовк, розгубившись.
Марія йшла до Августа мовчки, спокійно проминула солдатів, що одразу відсторонились й дали їй дорогу. Вона йшла довго і рівно, та наближалась до нього повільно-повільно. Денне світло раптом розбилось на міріади кристалів, і вона йшла крізь них, шукаючи Августа. Колючі кристали-зірочки сліпили її й заважали йти, створювали нереальний світ. Все завмерло. А вона йшла.
Світло нарешті вибухнуло цілісним потоком і вона побачила його перед собою. Прекрасного юнака, що лежав долі нерухомий. Сина людського. Людину. Її коханого.
Опустилась тихо на коліна й припала до його холодної щоки обличчям. Завмерла. Зовнішній світ перестав існувати для неї. Не чула голосів солдатів, кроків. Вони пішли.
А Марія стояла на колінах біля Августа, пестила біляве волосся і бачила собі, як сереж зірчаного світу правди, добра та вічного миру йдуть вони з Августом відкрито і радісно. Навколо усміхнені людські обличчя, доброзичливі погляди сусідів, радісно сміється мама. Нікому не залежить – з ким ти, чому. Щастя. Людина людині...
А потім надійшла ніч. Він помер. Це була правда.

 

Київ, серпень 1979.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Юрій Покальчук»