Безжалісна музо, куди ти мене завела?

Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?

Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?

Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?

Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,

І кров'ю його ти окрасила шати свої,

Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,

Ти, горда цариця, мене повела за собою,

Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім.

Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої.

Ти, владарко, все одбираєш од мене, –

Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати

І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.

Моє божевілля собі ти взяла за актора,

Щоб грало закохані ролі тобі на потіху.

Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?

Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним

Від нього мене пробудила, гукнувши:

«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!

Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці.

Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла,

Всі струни озватися мусять хвалою мені,

Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою».

Даремне хотіла я арфу свою почепити

На вітах плакучих смутної верби

І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує

Невільничих співів моїх.

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо,

І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала,

А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки,

І очі твої променіли вогнем переможним,

І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.

Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,

Навіть самій собі, вголос казати не хтіла.

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице?

Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,

Людське признання – холодний кришталь,

Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,

Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.

Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.

Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!

21.08.1896