Світання сонну землю обійма.
Понад спокійним подихом — світання.
Є німота заснулого торкання,
Є лиш рука, заснула і німа.
І прохолода світанкова є,
Години ждуть, спекотні й соковиті,
Ще спіє спека, сік блука у вітті,
І він ще цілуватиме твоє
Пробуджене обличчя, і коли
Спекота й сік в сполученні палкому
Заграють — над знемогу, над утому —
(А ми отак ніколи не були),
Коли від соку вибухнуть плоди —
Від соку і від сонця, вже опівдні, —
Коли вже захлинатимуться півні
В передчутті кривавої біди, —
Він принесе (ми не були отак)
Тобі води холодної у глеку,
Він буде охолоджувати спеку
Водою, прохолодною на смак.
Я знаю це, я вимовляю це,
Мої слова сильніші за торкання,
Я з них будую спеку, і захлання,
І руку, і цілунки, і лице.
Прочанином до тебе не іду.
Тебе я не торкаюсь празниково.
Ношу твій образ — і пречисте слово
Мені тебе дарує над біду.