І ось тепер, опанувавши ноти,
Вслухаюсь я в свій посивілий спів,
Свій голос чую — плетениці слів,
Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти.
Серпневі квіти в глечику навпроти.
Перегортаю роки навісні,
Ті перші вірші — квіти навесні,
Квітневі квіти юності і цноти.
Квітневі квіти. Чисті і ясні,
Незаймано-легкі і безборонні,
Вони пробили землю на осонні.
Ті перші вірші — квіти навесні.
Беру перо. Беруся до роботи.
Крокую віршем. Влад. За кроком крок.
Перо танцює звивистий танок.
Серпневі квіти в глечику навпроти.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »
Кущі. Дерева. Урвище. Як тут бракує курви ще…
Читати далі »