Так світло,
що себе ти бачиш на снігу.
І видно, як душа сумує чи смісться.
Пора настане –
і розтане сніг,
та поки він лежить.
Не піддається.
ж душа моя весною снить,
чи радощів стає у неї менше?
То стишиться,
то знову защемить,
немов кохання, що ятриться, вмерши.
Сніг ріже очі,
Світло мов сльоза.
Мороз-дошкульник висушить і звіє.
Колись розумний чоловік сказав:
– Мені небайдуже,
коли душа черствіє.
Я жадібно вбираю
білий світ,
і, мов себе, його пізнати мушу...
Живеш, допоки на землі – твій слід.
Живеш, допоки біль проймає душу.
Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю. Та й навчила веснянки співати про квітучу надію свою…
Читати далі »
Любити жінку – відкривати світ, де святом зацвітає все буденне. Любити жінку – цілувати слід, де йшла вона і думала про мене…
Читати далі »
Священного братерства хліб несу, немов ужинок з поля. Не одцвітае серця цвіт, не заростає братства слід…
Читати далі »
Тихе батьківське поле за поліським селом розляглось. Все чекає когось, не діждеться когось…
Читати далі »
Я надумав малювати ліс, що з дитинства марився мені, Трави і дерева переніс – хай собі цвітуть на полотні…
Читати далі »