В пульсуючі години віщих слів,
Години вищих вибухів — пречиста —
Крізь німоту, крізь календарні числа —
Медову млость і пахощі плодів,
І темінь зародка, і ту напівпрозору
На тлі спекоти лінію бджоли,
І тінь зела зволожену, коли
Її в завмерлу полудневу пору
Перетинають риби,
смак вина,
Що набирає мить передосіння, —
Несе мені, немов благословіння,
Ця гомонами повна тишина.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »