І врешті-решт мені явилась тиша,
Яка щомиті марилась мені,
Й остання хвиля, та, найгомінкіша,
Вляглась дрімать сумирливо на дні.
Вітрець куняв, вмостившись край дороги,
Блакитна зупинилась височінь —
І раптом наштовхнулись мої ноги
Під найтихішим деревом на тінь.
Я скинув черевики й сорочину,
І почало — подібно до ножа —
Гостритись моє око об картину,
Що знов постала — свіжа і чужа.
Я ліг в траву. Між хмари білохвості
Мій погляд попаски у небо геть пішов,
І очі бачили: упавши з високості,
Їх затопили золото і шовк…