Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче проливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Що проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.