Руки повні годин, ти приходила так до мене — я казав:
твоє волосся не брунатне.
Ти так легко його підняла на терези страждань,
там було воно важче за мене…
Вони припливають кораблями до тебе і вантажать його,
Вони виставляють його на торговицях жадання —
Ти всміхаєшся до мене з глибіні, я плачу до тебе
з шалі терезів, що лишається легко.
Я плачу: твоє волосся не брунатне, вони пропонують
воду морську, і ти віддаєш їм локони…
Ти шепочеш: вони заповнюють мною всі усюди —
я лишаюсь тобі улоговиною в серці.
Ти кажеш: візьми собі листя літ — час, коли ти приходиш
і цілуєш мене.
Листя літ — брунатне, твоє волосся — ні.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »